Біографія
Народився 9 травня 1933 року в селі Королівці (нині Борщівського району Тернопільської області) в селянській родині. По закінченні середньої школи служив у Радянській армії. В 1964 році заочно закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював на журналістській та видавничій роботі.
Почав друкуватися у 1957 році. Після виходу в світ у 1966 році першого роману «Люди зі страху» став членом Спілки письменників СРСР. Темі трагічної долі західно-української молоді присвятив і наступний роман «Полтва», опублікований в журналі «Прапор» в 1969 році (№ 8—9), який викликав низку розгромних статей у пресі. Автору заборонили друкуватися, творчість його замовчувалася.
Ізоляція Романа Андріяшика тривала до 1976 року, але й опісля її зняття атмосфера навколо творчості письменника залишалася напруженою.
Помер у Києві 2 жовтня 2000 року. Похований на Байковому кладовищі (ділянка 49а).
Твори
«Люди зі страху» (1966);
«Додому нема вороття» (1976);
«Кровна справа» (1978);
«Думна дорога» (1982);
«Сад без листопаду» (1984);
«Сторонець»;
«Три хрести».
Романи перекладалися російською мовою.
Блажке́вич Іва́нна Омеля́нівна (9 жовтня 1886, село Денисів, нині Козівського району Тернопільської областіу
— 2 березня 1977) — українська дитяча письменниця.Біографічні відомості
Народилася 9 жовтня 1886 року в с. Денисові Козівського району.
Закінчила екстерном Львівську учительську семінарію 1920 р. Тривалий період працювала вчителькою і вихователькою дитячих садків у галицьких селах, вела активну громадську роботу серед жінок і молоді. 1938 року була важко пацифікована польськими шовіністами. У вересні 1939 року обиралась депутатом Народних Зборів Західної України. В 1941 — 43 рр. була директором с/г школи в с. Денисові.
Публікації
Виступала в різних жанрах дитячої літератури: поезії, драматургії.
Вийшли з друку її збірки «Подоляночка», «Прилетів лелека», «Чи є в світі щось світліше», «Прилетіла ластівочка».
Іванна Омелянівна Блажкевич — автор спогадів про І. Франка, О. Кобилянську, В. Стефаника, Т. Бордуляка, О. Вітошинського, П. Думку, К. Устияновича, О. Кульчицьку. Збирала пісні, афоризми, етнографічні матеріали. Була ініціатором створення Денисівського краєзнавчого музею.
Померла 2 березня 1977 року.
Пам'ять
У Денисові створено музей-садибу Іванни Блажкевич.
Восени 1988 року в Денисові споруджено їй пам'ятник роботи скульптора Івана Мулярчука.
У 1993 році встановлено літературну премію імені Іванни Блажкевич, яка щороку видається українським літераторам у її рідному селі на день народження письменниці.
Видання творів
Блажкевич І. Весна прийшла: Чотири дитячі пісні для голосу в супроводі фортепіано. — К.: Мистецтво, 1971. — 9 с.
Блажкевич І. Драматичні твори для дітей. — Тернопіль: Діалог, 1993. — 106 с.
Блажкевич І. Подоляночка: (Поезії для дітей). — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1958. — 32 с.
Блажкевич І. Прилетів лелека: Вірші та оповідання. — К.: Веселка, 1971. — 51 с.
Блажкевич І. У дитячому садочку: Для дітей дошк. віку. — Тернопіль: Кн.-журн. вид-во, 1993. — 32 с.
Блажкевич І. Чи є в світі що світліше?: [Вірші]. — К.: Веселка, 1977. — 24 с.
Блажкевич І. Кленові листки; Новий рік: [Вірші] // Ровесник. — 1972. — 1 січ.
Блажкевич І. Птахи прилітають: Форма і зміст: [З нових поезій] // Ровесник. — 1970. — 7 берез.
Блажкевич І. Спогади (30.07.1914 — 4.10.1921 рр.) // Дзвін. — 1991. — № 5. — С. 117 — 129.
Блажкевич І. Спогади. Рік 1932 // Тернопіль. — 1993. — № 1. — С. 44 — 45; № 2. — С. 44 — 45.
Божий Сину, зішли згоду на Вкраїну: Різдвяний вертеп / Упоряд. у 1931 р. І. Блажкевич з фондів держархіву область // Вісник Тернопілля. — 1995. — 22 груд.
Бойчу́к
Миха́йло Льво́вич (*30 жовтня 1882, Романівка, Теребовлянський район, Тернопільська область — †13 липня 1937, Київ) —
український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ
(1912), УНТ (1917). Один із засновників
монументального мистецтва України 20 ст.
Представник Розстріляного відродження.Брат Тимофія Бойчука, батько Ганни Бойчук-Щепко.
Біографія
Ранні роки
Соціолог В. Старосольський за метричним записом у церковній книзі встановив точну дату народження митця — 30 жовтня 1881 року. Його рідне село Романівка — глухий закуток за 18 кілометрів від Теребовлі.
Батько — рільник, підписував свої листи — Лев або Левонтій. Мати — Ганна, дочка Андрія. Після її смерті (9 квітня 1907 р.) батько одружився вдруге. Від першого шлюбу він мав дітей Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію, від другого — Олену й Розалію. Родина посідала 14 моргів поля. Хата згоріла після війни, і згодом її розібрали, — разом із нею пропали ранні малюнки Михайла.
1898 — майбутній митець прибув до Львова для навчання в малярській школі. Навчався в студії Ю. Панькевича у Львові.
Підтриманий Науковим товариством ім. Т. Шевченка на чолі з М. Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького він навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській.
Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижу, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво.
Відвідини Парижа
Опинившись 1908 року в Парижi — столиці тодішнього мистецького життя Європи — М. Бойчук в оригіналах вивчає творчість Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примітиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють індивідуалістські, роз'єднані формальні пошуки. Саме в Парижi у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». М.Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві (йшлося не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість). Так він прийшов до ідеї монументалізму.
Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно.
Студіюючи в Парижi історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому «Салоні незалежних», вони почали й виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 1909 він засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи.
Повернення
В 1911–1912 роках Михайло Бойчук проживав у Львові. Працював над монументальними розписами у м. Ярослав (нині Польща), реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монастиря оо. Василіян у с. Словіта (нині Золочівського району Львівської області), намалював ікону «Покрова Богородиці», автопортрет та ін. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с. Лемешах Чернігівської губернії (1912–1914).
Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування. А коли в Києві заходились організовувати Українську Академію мистецтв (1917), з-поміж найчільніших митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці В. I. Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору (1919), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.
З того ж 1924 року він професор Київського художнього інституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальній пропаганді, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів (1919), навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935).
У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати «Шевченківське свято» та «Несіть подарунки Червоній Армії» (обидва з 1920). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918, друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Б. Лепкого та С. Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка — обидва 1918 року), ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935).
Асоціація революційного мистецтва України
Наприкінці 1925 в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукістів. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів радянських людей, соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 року залишити Київ.
Спочатку Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, був керівником кафедри композиції АМ, а вже 1932 повертається в Україну — в Харків.
Трагічний фінал
У листопаді 1926 — травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».
25 листопада 1936 органи НКВС заарештували Михайла Львовича Бойчука, а 13 липня 1937 в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли.
Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.
Посмертна доля
Сучасників М. Бойчука дивувала його свідома відмова від участі у виставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалістів — громадські будівлі й широкі майдани, де вони «експонуються» постійно. Чи міг Михайло Львович передбачити, що ці його монументальні твори радянського часу (буквально всі до одного) будуть знищені, а недоброзичливці казатимуть потім, що з нього ніякий митець, бо в нього немає творів.
Bci фрески були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже 1952 року згідно з наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. В підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло і 14 творів М. Бойчука: «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці», «Письменниця» та інші. Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року (коли М. Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини в своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів. З погляду монументаліста те, що ми можемо бачити зараз у натурі, — лише ескізи, підготовчі начерки до іншого — більшого й барвистішого.
Але працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів (чи створених, чи лише збережених). Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві, колектив однодумців і послідовників (над розписом приміщень 4 поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 р. працювали близько 200 художників).
«Навіть на інші, дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, що головні напрямки сучасного українського мистецтва пішли майже без винятку шляхом монументалізму», — так оцінював роль і значення творчого пошуку цього митця відомий графік і художній критик Павло Ковжун.
М.Бойчук підготував плеяду учнів, з яких Тимофій Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, Микола Рокицький, Онуфрій Бізюков, Віра Бура-Мацапура (так звані бойчукісти) втілили його творчі ідеї також у кераміці, тканині, книжковій графіці тощо.
Увічнення пам'яті
1991 — у Львові, Києві, Тернополі та інших містах проходила виставка «Бойчук і бойчукісти, бойчукізм».
1990 — засновано Тернопільську обласну мистецьку премію імені Михайла Бойчука.
1992 — у рідному селі Романівка братам Бойчукам встановлено пам'ятник (скульптор Б. Рудий).
Іменем братів Бойчуків названо вулиці в Тернополі, Львові й Теребовлі.
2000 — ім'я Михайла Бойчука надано Київському інституту декоративно-прикладного мистецтва й дизайну.
Бойчук Тимофій
(Тимко) Львович (27 вересня 1896, с. Романівка, нині Теребовлянського
району Тернопільської області — Навесні 1914 разом із братом виїхав у с. Лемеші на Чернігівщині.
Після початку 1-ї світової війни відправлений у заслання на Соловки. Навесні 1917 прибув до Києва, навчався в АМ і працював під керерівництвом брата в галузі монументального і станкового малярства.
Творчість
Твори Бойчука — переважно сюжетні композиції із зображенням селянського життя:
«Сцена з базару»,
«Вулиця в містечку» (обидві — 1916),
«Коні на пасовиську» (1917),
«Хлопець і дівчина»,
«Баби на городі»,
«Садять картоплю»,
«У шевській майстерні»,
«Біля яблуні» (всі — 1919-21),
«Автопортрет» (1920) та ін.
Композиційна система, структура образів, тональна гама творів митця грунтовані на глибокому вивченні мистецтва епохи Проторенесансу, візантійського малярства, давньо-руського іконопису й українського народного мистецтва.
Бойчук брав участь у розписах Луцьких казарм у Києві (1919) та Київського оперного театру. Виконав разом з І. Падалкою ілюстрації до збірки для дітей «Барвінок» (1919).
Майже всі твори Бойчука були знищені під час розгрому «бойчукістів»; ті, що збереглися, нині у фондах НХМ (Київ) і ДТГ (Москва, РФ).
Біографія
Рано залишився без батька.
Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету (1957). Перші твори опубліковані у багатотиражці університету, обласній газеті «Радянська Буковина» (м. Чернівці), готував до друку збірку поезій «Пелюстки кохання». Після закінчення навчання С. Будного хотіли залишити в Чернівцях — пропонували роботу в одній із шкіл та редакції обласної газети. Але Степан відмовився. Працював учителем у с. Кровинка Теребовлянського району, користувався струсівською районною газетою «Червоні зорі».
1958 захворів на меланобластому. За неповних півроку створив у лікарні цикл поезій «Щоденний бій», підготував до друку збірку «Людина до сонця йде» (вийшла з благословення Павла Тичини).
Твори Будного опубл. в альманасі «Ранок» (1959), збірка «День поезії» (1967).
Музику на слова Будного створили Б. та І. Кравчуки, В. Подуфалий, Б. Климчук, О. Герман, В. Обухівський, М. Олещук, Л. Романчук та ін. Будний став першим лауреатом літературно-мистецької премії в Чернівцях.
Твори
Людина до сонця йде. — К., 1961;
Поезії. -К., 1972;
Неопубліковані твори // Бібліотечка часопису «Воля». — Теребовля, 1993;
Син землі: Поезії. Художня проза. Щоденникові записи. У вінок поетові. Слово поета у піснях // Упоряд. Г. Кушнерик, М. Ониськів. — Л., 1997.
Пам'ять
У Тернополі 1972 заснована обласна літературно-мистецька премія його імені.
У Струсівській ЗОШ від 1991 діє літературно-меморіальний музей Будного, його іменем названі вулиці у родинному селі та Тернополі (див. Вулиця Степана Будного).
1997 знято художньо-публіцистичний фільм про Будного «Сонце у грудях моїх» (автор сценарію і режисер-постановник Я. Гевко).
2003 в ДАТО створено фонд Будного.
Верхра́тський Іва́н Григо́рович (24 квітня 1846, Більче-Золоте, нині Борщівського
району Тернопільської області псевдоніми — Гороховський Любарт, Співомир
Любарт, Лосун, Подоляк, Щипавка та інші — 29 листопада 1919, Львів) — знаний
галицький натураліст, педагог, мовознавець, письменник, громадський діяч,
дослідник мови і фольклору лемків.Іван Григорович Верхратський (псевдоніми — Любарт Горовський, Лосун, Подоляк, Щипавка та ін.) народився 24 квітня 1846 року в селі Більче, тепер Більче-Золоте Борщівського району. У 1848 р. батько помер і мати залишилася з чотирма дітьми. Згодом вона переїхала до Львова і тут І.Верхратський вступив до звичайної школи, а пізніше – до гімназії. 1868 року закінчив філософський[1] факультет Львівського університету і природничі курси в Кракові (1874). Викладав природознавство в українських гімназіях Дрогобича (там його учнем був І. Франко), Станіслава і Львова.
Наполегливо працював над дослідженням південно-західних українських говорів.
Велику увагу приділяв вивченню фольклору лемків Словаччини, де здійснив подорожі у 1897 і 1899 рр. Перша праця, присвячена фольклору лемків південних схилів Карпат, «Гоя дюндя і собітки на Угорській Русі» (1899), в якій подано опис основних календарних звичаїв разом з весняними піснями із сіл Вапенник, Петрине, Дрічно, Збійне. Обряд собіток записаний у с. Бодружаль. Багатий матеріал, що охоплює 36 сіл Лабірщини, Бардіївщини і Спіша, подав у монографії «Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів» (1901).
Мові лемків північних схилів Карпат присвятив монографію «Про говір галицьких лемків» (Львів, 1902), яка є найґрунтовнішою працею в цій ділянці, що не втратила наукової вартості. Книга складається зі вступу «Граматика», «Взірців бесіди галицьких лемків» (оповідання і приказки з різних сіл, загадки, приповідки, пісні), «Словаря».
Був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові і першим головою його математично-природничо-медичної секції.
Основоположник української наукової термінології з природознавства.
У 1880 році видавав журнал «Денниця».
29 листопада 1919 р. Іван Верхратський помер. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Публікації
Автор наукових праць з української діалектології й лексикології:
«Знадоби до словаря южноруского» (1877);
«Знадоби до пізнання угорсько-руских говорів» (1899 —1901),
«Про говір галицьких лемків» (1902) та ін.
І. Верхратський заклав основи української науково-природничої термінології працею «Початки до уложення номенклатури й термінології природописної, народної» (1864 —1879).
Написав підручники для гімназій з ботаніки, зоології й мінералогії. Перекладав з польської й російської мов.
Народився 15 вересня (за інш. дан. 1 вересня) 1892 р. в Заліщиках на Тернопільщинні. Після закінчення Заліщицької семінарії (1912) він їде до Львова і навчається у Вищому музичному інституті імені М. В. Лисенка.
З вибухом першої світової війни 1914 та розпадом Австро-Угорської імперії починається великий національно-визвольний рух Галичини. М. Гайворонський вступає до лав Українських Січових Стрільців. Він стає диригентом, організатором та інспектором духових оркестрів.
На початку 1920-х років — викладає у Вищому музичному інституті імені М. В. Лисенка, працює вчителем музики у дівочій гімназії, диригентом з'єднаних хорів «Боян» та «Бандурист», бере активну участь у музичному житті.
1923 р. М. Гайворонський виїздить на постійне місце проживання до США, де у Нью-Йорку (разом з Р. Придаткевичем) засновує Музичну Консерваторію (1924). Одночасно він відвідує лекції у Колумбійському університеті. Невдовзі Михайло Гайворонський організовує Український інструментальний оркестр, яким керує до 1936 р., а також об'єднаний хор зі співаків семи навколишніх церков. З ними він влаштовував великі концерти своїх творів у 1932—1936 рр.
З другої половини 1930-х М. Гайворонський зосереджується на композиції, а також надає постійну допомогу молоді, згуртованій у «Лізі Української Молоді Північної Америки».
Помер митець у Нью-Йорку 11 вересня 1949 р., де й похований.
Твори
Музична спадщина М. Гайворонського досить велика. До найвідоміших його творів належать понад 30 стрілецьких пісень (кілька на власні вірші), рапсодія «Довбуш», увертюри, танці та марші для духового оркестру.
В Америці були створені «Симфонічне алегро», вальс «Червона калина», квартет «Морозенко», «Різдв'яна сюїта» і «Коломийка» для для скрипкового тріо, скрипкові твори «Елегія», «Колискова», «Пісня без слів», «Серенада», «Сонатина».
Перу композитора належать також хорові збірки «Колядки та щедрівки», «Гуцульське Різдво», дві Служби Божі, два «Іже Херувим».
З театральної музики — найвідоміша його музика до п'єс «Вій», «Довбуш» та «Гетьман Дорошенко».
Ґжицький
Володимир (15 жовтня 1895 р. - 19 грудня 1973 р.) —
український письменник, публіцист, перекладач. Брат Степана Ґжицького. Член СПУ
(1956). Народився в с. Острівець, нині — Теребовлянського району, в сім'ї вчителя. Від 1900 жив у селі Довге на Теребовлянщині. Вчився у Тернопільській українській гімназії (1907-1914, 1917).
Війна 1914 р. перервала навчання, закінчив гімназію у 1917 р. В. Ґжицький воював в Українській Галицькій Армії — у чині поручника.
Перейшов Збруч, добрався у 1919 р. до Харкова. Там працював на різних роботах — робітником у млині, розносив газети і т. ін. Вчився в Харківсьуому інституті сільського господарства. Закінчив 1926 року. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг», потім, як виходець з Галичини, — організації «Західна Україна».
Початок творчості
В. Ґжицький починав як поет і драматург. Про це свідчать поетична збірка «Трембітині тони» (1924), драматичні твори для дітей, які успішно ставили у Харкові: «По зорі»(1925), «Вибух» (1927), п'єса «Наступ» на тему класової боротьби на селі часів колективізації (1931). І все ж найбільше талант В. Ґжицького розкрився як прозаїка. Перша повість «Муца» вийшла 1928 р. Невдовзі побачили світ знаменитий роман «Чорне озеро» (1929, нова ред. 1957), збірка оповідань «Цісарське право», роман «Захар Вовгура» (1932).
1928 року Ґжицький у складi кiнописьменницькоï експедицiï, яку очолював О. Довженко, вирушив на Алтай для вивчення життя тамтешнiх жителiв ойротiв. Наслiдком поïздки став роман «Чорне озеро» (1929), що завоював письменниковi всесоюзне визнання.
Арешт і заслання
Проте постановка гостроï проблеми нацiональних взаємин у Радянському Союзi вже тодi була страктована органами ДПУ як «викривлення полiтики, яку проводив Й. Сталiн щодо нечисельних народностей СРСР». I хоча в 1932 роцi В. Ґжицький випустив актуальний роман «Захар Вовгура» про шахтарiв Донбасу, доля письменника була визначена тимчасовим перебуванням у лавах УГА та романом «Чорне озеро».
7 грудня 1933 року в Харкiвському облуправлiннi держбезпеки був виписаний ордер № 32 на арешт В. Ґжицького. У постановi на арешт йому iнкримiнувалася приналежнiсть до контрреволюцiйноï органiзацiï УВО (Украïнська вiйськова органiзацiя) та участь у терористичнiй дiяльностi.
1 січня 1934 року на черговому допитi Ґжицький змушений був «визнати», що належав до УВО з осенi 1930 року, входив до складу Харкiвськоï групи пiд керiвництвом С. Пилипенка. До того ж осередку нiбито належали А. Панiв, М. Дукин, Д. Грудина та А. Головко.
В обвинувальному висновку оперуповноважений Грушевський i начальник секретно-полiтичного вiддiлу ДПУ УРСР Долинський виносили справу В. Ґжицького на розгляд судовоï трiйки ДПУ УРСР i пропонували ув'язнити його на п'ять рокiв у виправно-трудових таборах.
Роман «Чорне озеро» ліг на терези, коли «трійка» вирішувала його долю, ліг разом з біографічними даними письменника — походження з Галичини, участь в УГА і т. ін.
Судова трiйка при колегiï ДПУ протоколом вiд 23 лютого 1934 року постановила: «Гжицького Володимира Зеноновича заслати до виправно-трудового табору термiном на ДЕСЯТЬ рокiв…»
Вiдбував заслання письменник у Республiцi Комi. 1946 року спецiальним табiрним судом був знову засуджений на 4 роки ув'язнення. Але й пiсля вiдбуття цього покарання В. Ґжицький лишався з тавром контрреволюцiонера, а тому мiг влаштуватися до працi лише в обмежених регiонах краïни.
Пiсля смертi Сталiна засланець Ґжицький звернувся до Ради Мiнiстрiв СРСР з проханням переглянути його справу. 17 травня 1954 року старший слiдчий КДБ Гребньов, вивчивши ïï матерiали, дiйшов висновку: заяву про перегляд справи «залишити без задоволення».
Реабілітація та післятабірний час
Ще два роки потрiбно було всiляких перетрактацiй, поки трибунал Киïвського вiйськового округу на засiданнi вiд 21 лютого 1956 року ухвалив: «Постанову судовоï трiйки при колегiï ДПУ УРСР вiд 23 лютого 1934 року щодо Ґжицького Володимира Зеноновича скасувати i справу про нього провадженням припинити за вiдсутнiстю в його дiях складу злочину».
У «післятабірний» час В. Ґжицький написав автобіографічну трилогію «У світ широкий» (1960), «Великі надії», «Ніч і день» (обидві 1963).
Перші дві частини трилогії — це романи про шлях молодої людини, Миколи Гаєвського, українця з Галичини. Письменник відтворив долю героя від початку Першої світової війни, провів його через перебування в австрійській армії, в УГА.
Художню автобіографію продовжено у творі «Ніч і день». Найцінніше у цьому творі — достовірність фактів, котрі пов'язані з табірними жахами. Автору вдалося викликати враження повної незахищеності героя і знецінення людського життя в умовах безпрецедентного в історії людства беззаконня, політичного цинізму, злочину перед мільйонами людей.
Потім В. Ґжицький написав не менш відомі історичні романи «Опришки» (1962), «Кармелюк» (1971), автобіографічну повість «Слово честі» (1968); ряд творів для дітей та про природу.
Хрестоматійним вже стало оповідання письменника «Лось». Написання його датоване 1946 — 1956 рр. Багатоманітна жива природа постає і з етюдів про птахів. Чотирнадцять таких етюдів В. Гжицький об'єднав у книжечці «Петрикові чорногузи» (1966). Пізніше уже більше їх надруковано у посмертній збірці «Пролог до осені» (1978). Ці його своєрідні природознавчі етюди насичені цікавою інформацією, багатьма влучними спостереженнями і, головне, перейняті й зігріті добрим почуттям до всього живого.
Писав В. Гжицький і мемуари про літературно-мистецьке життя 20-х років, про колег по перу. Був перекладачем. Помер письменник 19 грудня 1973 р. у Львові. Реабілітований.
Творчість
Автор збірок:
поезій «Трембітні тони» (1924),
новел «Цісарське право»,
нарисів «Комуни в степах» (обидві — 1930),
оповідань і повісті «Повернення» (1958),
оповідань «Помста» (1960),
творів для дітей «Петрикові чорногузи»,
нарисів, новел та етюдів «Пролог до осені» (1978);
повістей « Муца» (1928), «Пустинний берег» (1963), «Кармелюк» (1968);
романів «Чорне озеро» (1929, нова ред. 1957), «Захар Вовгура» (1932), «Опришки» (1932, ч. 1; 1962), «Слово честі» (1968);
автобіографічної трилогії «У світ широкий» (1960), «Великі надії» (1963) та «Ніч і день» (1965 опубл. у ж. «Жовтень»; повна ред.: Л., 1989);
п'єс «По зорі» (1925), «Вибух» (1927), «Наступ» (1931), «Пісня про „чорних хлопців“» (1932, не опубл., рукопис втрачено), «Скарби» (1970, рукопис);
Автор перекладів творів Г. Запольської, А. Міцкевича, Болеслава Пруса, Ю. Словацького, Ю. Тувіма, Б. Ясенського та інших письменників, сербо-лужицьких нар. пісень;
Автор мемуарних творів «Мої побратими» (1973) та «Спогади про минуле» (опубл. 1995 в часописі «Літературний Львів»).
Вшанування пам'яті
1995 на Тернопільщині відзначалося 100-річчя від дня народження Ґжицького.
У селі Острівці у приміщенні ЗОШ відкрито кімнату-музей Ґжицького, на батьківській хаті встановлено меморіальну таблицю на честь братів Ґжицьких.
Гнатю́к Володи́мир
Миха́йлович (9 травня 1871, Велеснів, тепер Монастириського
району Тернопільської області — 6 жовтня 1926, місто Львів) — український етнограф,
фольклорист, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський
діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік АН України (1924), член
Чеського наукового товариства (1905), Празької та Віденської Академії наук.З 1899 р. — секретар НТШ. З 1909 р. — член-кореспондент Російської академії наук. З 1916 р. — голова Етнографічної комісії НТШ. З 1924 р. — член ВУАН
Редактор видань НТШ (близько 60 томів Етнографічного Збірника та Матеріалів для української етнології) й Літературно-Наукового Вісника. Директор Української видавничої спілки.
Біографія
Навчався в гімназіях у Бучачі та Станіславі (нині Івано-Франківськ).
1894 вступив на філософський факультет Львівського університету (студіював у Михайла Грушевського й Олександра Колесси).
Після його закінчення — вчений секретар НТШ у Львові. На цій посаді залишався до кінця життя.
Помер 6 жовтня 1926 у Львові. Похований на Личаківському кладовищі. У селі, де народився В. Гнатюк, створено меморіальний музей.
Наукова діяльність
Збирати етнографічні та фольклорні матеріали почав учнем Бучацької гімназії. Всього опубліковано майже 1 тис. наукових праць.
Ще студентом першого курсу філософського факультету Львівського університету зацікавився фольклором лемків південних схилів Карпат.
Першу розвідку «Лірники: Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. ін. про лірників повіту Бучацького» надруковано 1896.
У 1897 видав першу книжку шеститомника «Етнографічні матеріали з Угорської Русі». Під керівництвом І. Франка редагував етнографічний збірник «Матеріали до української етнології». Видав ряд наукових праць про лемків закарпатської смуги, а також югославських русинів:
«Руські в Бачці» (1898),
«Русини в Угорщині» (1899),
«Русини Пряшівської єпархії і їх говори» (1900),
«Словаки чи русини» (1901).
Редактор творів українських і зарубіжних письменників, перекладав українською мовою з болгарської, польської, російської, сербської, чеської, шведської та інших літератур.
Зібрані матеріали відзначаються точністю запису і мають велике значення для дальшого вивчення культури і побуту українців, зокрема лемків. Створив регулярну мережу для збору етнографічних та фольклористичних матеріалів. Численні праці з порівняльної етнографії, мовознавства, літературної критики, упорядкування та видання фольклористичних матеріалів.
Праці
«Етнографічні матеріали з Угорської Руси» (т. 1, 2, 4-6; 18971911),
«Галицько-руські народні легенди» (2 т.; 1902—1903),
«Коломийки» (3 т.; 1905-07),
«Гаївки» (1909),
«Народні оповідання про опришків» (1910),
«Колядки і щедрівки» (1914),
«Українські народні байки» (2 т.; 1916),
«Національне відродження австро-угорських українців» (1916),
«Народні новели» (1917),
«Народні байки» (1918),
«Як повставав світ: Народні легенди з історії природи й людського побуту» (1926).
"Паленє та купанє відьом на Галичині"
Премії
Премія Російської Академії Наук імені О. Котляревського (1913).
Пам'ять
У селі Велеснів діє Музей Володимира Гнатюка, його іменем названо ТНПУ. Засновано премію ім. Гнатюка.
Думка Павло (21 березня 1854 — 19 листопада 1918) — український галицький громадський
і політичний діяч, селянин; член-засновник Української Радикальної Партії, посол
до галицького сейму (1908—1918), член Української Національної Ради ЗУНР, автор
поезій.Народився Павло Думка в селі Купчинці, нині — Козівського району (Тернопільська область), в хліборобській родині. Сім'я була багатодітна, Павло був шостим у сім'ї. У Купчинцях закінчив початкову школу. Самотужки оволодів різьбою по дереву, удосконалював це своє ремесло у Тернополі, Львові.
У 1874 р. П. Думка разом із купчинськими селянами організував товариство «Просвіта».
1877 р. з ініціативи П. Думки створена кооператив «Надія», а у 1878 р. П. Думка організував у Купчинцях Братство тверезості. На честь заснування цього товариства встановили пам'ятний хрест, що зберігся досі.
У 1890 р. П. Думка став організатором і лідером Українсько-Руської радикальної партії (разом з І. Франком і М. Павликом). Друкував свої твори і публіцистичні статті в прогресивній пресі Львова, Тернополя, Коломиї.
У 1908 р. обраний послом до Галицького сейму. Вдруге, у 1912 р., значною кількістю голосів П. Думка переміг на виборах графа Юристовського.
Із утворенням ЗУНР П. Думка став членом Української Національної Ради.
Підтримував щирі зв'язки з І. Франком, М. Павликом, О. Барвінським і присвятив їм свої віршовані твори.
Твори П. Думки опубліковані в газетах, журналах, збірниках, антологіях, гімназійних читанках, календарях. Окремими виданнями у Тернополі вийшла його збірка «Молитва рільника» (1994).
Помер П. Думка 19 листопада 1918 року на хуторі поблизу свого рідного села Драгоманівка. Похований у Купчинцях.
Творчий доробок
Думка П. Жіноча доля; До руських хлопів: Вірші //Тернопіль: Тернопільщина літературна. — 1991. — Дод. 2. — С. 17 — 18.
Думка П. Жіноча доля; До руських хлопів: Вірші //Антологія української поезії: В 6-ти т. Українська дожовтнева поезія. Твори поетів XIX поч. XX ст. — К., 1984. — Т. З. — С. 204 — 205.
Думка П. Молитва рільника: Ювілейне видання до 140-річчя з дня народження П. Думки /Упоряд. В. Хома. — Т.: Діалог, 1994. — С.175.
Коллонтай Гуґо (пол. Hugo Kołłątaj) гербу Котвіца ( 1 квітня 1750, Дедеркали — 28 лютого 1812, Варшава) – коронний підканцлер
з 1791, Великий литовський референдар з 1786, польський політик, просвітник.Вроджений шляхтич. Початкову освіту здобував у Піньчуві, згодом навчався у Краківській Академії, доктор філософії (1768). В 1770-1774 продовжив освіту у Відні й Римі, здобув ступені доктора права і теології, висвячений на священика.
Повернувшись до Речі Посполитої, обійняв краківського каноніка. Був душпастирем у Піньчуві та Кжижановіцах-Дольних (де написав проект Конституції 3 травня). Брав участь в роботі Товариства з шкільних підручників і Комісії Національної Освіти, став автором плану розбудови національного шкільництва. В 1777 — 1780 реформував Краківську Академію, запровадивши викладання природничих наук і польської літератури та забезпечивши можливість здобуття освіти студентам, містянам з походження. Реформа торкнулася також господарських справ Академії. Таким чином, Коллонтай подбав про поживний ґрунт для зростання нових проґресивних ідей. У 1782 — 1786 виконував функції ректора.
В часи Чотирирічного Сейму був одним з найактивніших діячів Патріотичної партії (пол. Stronnictwo Patriotyczne).
В політичній роботі До Станіслава Малаховського[...] кілька листів Аноніма виклав план реформування держави, втілений у Конституції 3 травня.
Перебравшись у 1778 році до Варшави, згуртував довкола себе товариство видатних публіцистів, так звану коллонтаївську кузню, в якій, зокрема, брали участь Францішек Ксаверій Дмоховський і Францішек Салезій Єзерський. Один з авторів Конституції 3 травня.
Після ухвалення Конституції обійняв посаду коронного підканцлера (1791). Один із засновників Організації Приятелів Урядової Конституції. У 1786 нагороджений Орденом Св. Станіслава. У 1791 став кавалером Ордену Білого Орла.
В часі польсько-російської війни, на зборах 23 липня 1792 підтримав рішення короля Станіслава Авґуста Понятовського щодо приєднання до Торговицької конфедерації, а після встановлення нового уряду, від 1792 року, знаходився у Дрездені.
Був організатором і учасником повстання під проводом Т. Костюшка, входив до складу Верховної Національної Ради, опікувався фінансами. Відзначався радикалізмом своїх суспільних і політичних поглядів. Напередодні поразки повстання під проводом Т. Костюшка 4 листопада 1794 Гуґо Коллонтай таємно покидає Варшаву і подається на еміграцію.
6 грудня 1794 заарештований австрійськими властями в Радимні, дорогою до Венеції. Запроторений до в'язниці у Перемишлі, де перебував до 1802 року.
З 1802 року Гуґо Коллонтай замешкав на Волині, де спільно з Тадеушем Чацьким прислужився до створення Кременецького ліцею. Став значно консервативнішим у своїх політичних й суспільних поглядах.
В 1807 заарештований російськими властями у своєму дворі в Заславі і засланий до Москви. Причиною стали симпатії Гуґо Коллонтая до політики французського імператора Наполеона, зокрема листи.
Як публіцист цікавився передусім наукою, освітою і педагогікою. Його тексти лягли в основу Конституції 3 травня, зачіпали питання суспільности і влади. Стверджував:
спадкову монархію
скасування liberum veto
загальне оподаткування
зменшення впливів магнатерії
розширення прав містян
селянську вольницю (заміну панщини на чинш)
Останні роки життя провів у Варшавському герцогстві. Помер самотнім і збіднілим, після важкої хвороби. Похований у Варшаві на цвинтарі Повонзках, але урна з серцем перевезена до костьолу в Вишневій (в тій місцевості знаходився двір його брата Рафала Коллонтая).
Праці
Listy Anonima (1788-89)
Prawo polityczne narodu polskiego (1790)
O ustanowieniu i upadku Konstytucji 3 Maja
Uwagi nad tą częścią ziemi polskiej, która od Traktatu Tylżyckiego zwać poczęto Księstwem Warszawskim (1808)
Stan oświecenia w Polsce w ostatnich latach panowania Augusta III
Porządek filozoficzno-moralny (1810)
Naukowe podstawy polityki.
Miasta i mieszczanie ( електронна версія у PBI)
Rozbiór krytyczny zasad historii o początkach rodu ludzkiego, czyli racjonalistycznie pojęty wstęp do historii (1810) ( TOM I електронна версія у PBI)
Крушельни́цька
Соломі́я Амвро́сіївна (23 вересня
1872, село Білявинці, Бучацького району Тернопільської області — 16 листопада
1952, Львів) — українська оперна співачка, педагог. Ще за
життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед
її численних нагород та відзнак, зокрема, звання "Вагнерівська
примадонна" ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь
Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо
Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом "Найпрекраснішій і
найчарівнішій Батерфляй". Успіхи С.Крушельницької на оперних сценах світу
був успіхом і визнанням української музики й мистецтва. Дитинство
Народилася Соломія Амвросіївна Крушельницька 23 вересня 1872 року у селі Білявинці, тепер Бучацького району Тернопільської області, в сім'ї священика. Походить із шляхетного й старовинного українського роду. У 1873 році сім'я декілька разів переїжджала: спочатку у Осівці, потім Петликівці, деякий час сім'я Крушельницьких жила у передгір'ях Східних Бескид — у селі Тисові на Станіславщині. З 1878 року вони перебралися у село Біла недалеко від Тернополя, звідки вже нікуди не переїжджали.
Про дитячі роки Соломії Крушельницької згадує Марія Михайлівна Цибульська — знайома Крушельницьких: У нас пам'ятають молоду Соломію, як вона вечорами співала в гурті дівчат десь в садку чи на майдані. Вже тоді голос її був сильний, гарний і дуже відрізнявся від інших
У дитинстві співачка знала дуже багато народних пісень, які вона вивчала безпосередньо від селян.
Навчання в Тернопільській гімназії
Співати почала з юних років. Основи музичної підготовки отримала в Тернопільській гімназії, в якій здавала іспити екстерном. Тут вона зблизилася з музичним гуртком гімназистів, членом якого був також Денис Січинський — згодом відомий композитор, перший в Галичині музикант-професіонал.
У 1883 році на Шевченківському концерті у Тернополі відбувся перший прилюдний виступ Соломії, яка співала в хорі товариства «Руська бесіда». На одному з концертів цього хору 2 серпня 1885 року був присутній Іван Франко, який разом із українськими, російськими і болгарськими студентами та композитором О. Нижанківським, художником і поетом К. Устияновичем мандрував тоді краєм. На концерті був також письменник Павло Думка, родом із сусіднього села Купчинці.
У Тернополі Соломія Крушельницька вперше познайомилася із театром. Тут час від часу виступав львівський театр товариства «Руська бесіда», у репертуарі якого були опери С. Гулака-Артемовського та М. Лисенка. Вона мала можливість спостерігати за грою драматичних акторів
К. Клішевської, Ф. Лопатинської, А. Осиповичевої, М. Ольшанського, С. Яновича, А. Мужик-Стечинського.
Навчання у Львівській консерваторії
1891 року Соломія вступила до Львівської консерваторії Галицького музичного товариства.
Високо оцінило здібності молодої співачки керівництво консерваторії: Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени. Обширної скалі дзвінкий і дуже симпатичний звук її мецо-сопрано, освіта музична, високе почуття краси, принадна поверховість, сценічна постанова,
словом всі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідаютть їй в артистичному світі найкращу будучість.
У консерваторії її учителем був знаменитий тоді у Львові професор Валерій Висоцький, який виховав цілу плеяду відомих українських та польських співаків. Під час навчання у консерваторії відбувся її перший сольний виступ 13 квітня 1892 року, співачка виконувала головну партію в ораторії Г. Ф. Генделя «Месія». 5 червня 1892 року відбувся ще один виступ співачки у «Львівському бояні», де вона виконала пісню Миколи Лисенка «Нащо мені чорні брови».
Перший оперний дебют Соломія Крушельницька виконала 15 квітня 1893 року, зігравши роль Леонори у виставі італійського композитора Г. Доніцетті "Фаворитка" на сцені Львівського міського театру Скарбка. Тоді її партнерами були знамениті Р. Бернгардт та Ю. Єронім.
З великим успіхом пройшли також її виступи у ролі Сантуци в «Сільській честі» П. Масканьї.
1893 року Крушельницька закінчила Львівську консерваторію. У консерваторському дипломі Соломії було написано: Цей диплом отримує панна Соломія Крушельницька як свідоцтво мистецької освіти, здобутої взірцевою старанністю і надзвичайними успіхами, особливо на публічному конкурсі 24 червня 1893 р., за які була відзначена срібною медаллю...
На оперній сцені
Ще під час навчання в консерваторії, Соломія Крушельницька отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте вона прагнула української опери, якої на той час не існувало. Для того, щоб продовжити навчання, співачка вирішила їхати до Італії. На її рішення вплинула знаменита італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка в той час гастролювала у Львові.
Восени 1893 року Соломія їде вчитися до Італії, де її вчителями стали знамениті Фауста Креспі (спів) і професор Конті (драматична гра і міміка). Фауста Креспі, яка підготувала не одну знамениту співачку, вважала Соломію найздібнішою з своїх учениць.
Доброю школою для Соломії були виступи на концертах, в яких вона співала оперні арії. Так, на концерті музично-драматичної школи "Л'Армонія" вона проспівала арії з опер "Фауст" Ш. Гуно, "Африканка" Д. Мейєроера, "Єврейка" Ф. Галеві. О. Бандрівська так згадує про цей період життя Соломії Крушельницької:Виїхавши на дальші студії до Італії, вона розвинула голос у лірико-драматичне сопрано, вирівняне від найнижчих до найвищих тонів... Її голос захоплював силою звуку, дзвінкістю, соковитістю, оксамитовістю, гнучкістю, досконалою вокальною дикцією, віртуозною технікою, благородним тембром, далекозвучністю, ліризмом і драматизмом...
З 1894 року Крушельницька виступає в Львівській опері, завойовуючи симпатії глядачів.
У другій половині 1890 року почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, "Африканка" Д. Мейєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Д. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших.
У 1910 році С. Крушельницька одружилася з відомим італійським адвокатом, мером міста Віареджо Чезаре Річчоні, який був тонким знавцем музики й ерудованим аристократом. Вони взяли шлюб в одному з храмів Буенос-Айреса. Після одруження Чезаре і Соломія оселилися у Віареджо (Італія). Тут Соломія купила віллу, яку назвала «Саломеа».
В 1920 році Крушельницька в зеніті слави залишає оперну сцену, виступивши останній раз в неапольському театрі в улюблених операх «Лорелея» і «Лоенгрін». Далі своє життя присвятила камерній концертній діяльності, пісні виконувала на 8 мовах. Здійснила турне Україною, Європою, Америкою. У 1894—1923 майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах Галичини. Її єднали міцні узи дружби з І.Франком, М.Павликом, О.Кобилянською, М.Лисенком, Д.Січинським та багатьма іншими культурними діячами Галичини і Наддніпрянщини.
Особливе місце у творчій діяльності співачки займали концерти, присвячені пам'яті Т. Г. Шевченка та І.Я. Франка. Для участі в цих концертах вона часто приїжджала в Західну Україну.
У 1929 році в Римі відбувся останній гастрольний концерт С.Крушельницької.
У 1938 році помер чоловік Крушельницької Чезаре Річчоні. У серпні 1939 року співачка відвідала Галичину і через початок Другої світової війни не змогла повернутися в Італію. Після приєднання в листопаді 1939 року Західної України до СРСР, нова влада націоналізувала будинок артистки, залишивши їй тільки чотирикімнатну квартиру, у якій вона жила із сестрою Ганною. Під час німецької окупації Львова С. Крушельницька дуже бідувала, тому давала приватні уроки вокалу.
У післявоєнний період С. Крушельницька почала працювати у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка. Однак її викладацька діяльність ледь почавшись, мало не завершилася. Під час «чищення кадрів від націоналістичних елементів» їй інкримінували відсутність консерваторського диплома. Пізніше диплом був знайдений у фондах міського історичного музею.
Мешкаючи й викладаючи в Радянському Союзі, Соломія Амвросіївна, не зважаючи на численні звернення, довший час не могла отримати радянського громадянства, залишаючись підданою Італії. Нарешті, написавши заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, Крушельницька стала громадянкою СРСР. Віллу відразу продали, компенсувавши власниці мізерну частину від її вартості.
У 1951 році Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в жовтні 1952 року, за місяць до кончини, Крушельницька, нарешті, отримала звання професора.
16 листопада 1952 року перестало битися серце великої співачки. Поховали С. А. Крушельницьку у Львові на Личаківському кладовищі поруч з могилою друга і наставника — Івана Франка.
У 1993 році у Львові іменем С. Крушельницької названо вулицю, де вона прожила останні роки свого життя. В квартирі співачки відкрито меморіальний музей Соломії Крушельницької.
Пам'ять
Сьогодні ім'я С. Крушельницької носять Львівський оперний театр, Львівська музична середня школа, Тернопільське музичне училище (де виходить газета «Соломія»), 8-річна школа в селі Біла, вулиці у Києві, Львові, Тернополі, Рівному, Бучачі.
У Дзеркальному залі Львівського театру опери й балету встановлений бронзовий пам'ятник Соломії Крушельницькій.
В 1982 році на кіностудії ім. О. Довженка режисером О. Фіалко був знятий історико-біографічний фільм «Повернення Баттерфляй», присвячений життю й творчості Соломії Крушельницької. Картина заснована на реальних фактах життя співачки й побудована як її спогади. Партії Соломії виконує Гізела Ципола. Роль Соломії у фільмі виконала Олена Сафонова. Окрім того, створені документальні фільми, зокрема «Соломія Крушельницька» (режисер І. Мудрак, Львів, «Міст», 1994) «Два життя Соломії» (режисер О. Фролов, Київ, «Контакт», 1997), підготовлено телепередачу з циклу «Імена» (2004), документальний фільм «Solo-mea» з циклу «Гра долі» (режисер В. Образ, студія ВІАТЕЛ, 2008).
В 1997 році Національним банком України була випущена в обіг пам'ятна монета, номіналом у 2 гривні присвячена 125-річчю від дня народження співачки.
18 березня 2006 року на сцені Львівського національного академічного театру Опери та Балету ім. С. Крушельницької відбулася прем'єра балету Мирослава Скорика «Повернення Баттерфляй», що базується на фактах з життя Соломії Крушельницької. В балеті використовується музика Джакомо Пуччіні.
Відкрито меморіальну дошку й меморіальний музей-садибу Соломії Крушельницької (1963, с. Біла Тернопільського району), діють кімната-музей (с. Білявинці Бучацького району), та музично-меморіальний музей у Львові, встановлено надмогильний пам'ятник «Співучий Орфей» на Личаківському цвинтарі (
Скульптурні портрети Крушельницької створили Л. Біганич, В. Власов, Є. Дзиндра, Я. Мотика, В. Одрехівський, Е. Мисько (Львів), О. Пасіка (Київ).
1983 на Київській студії художніх фільмів створено фільм «Повернення Баттерфляй» (за мотивами однойменного роману В. Врублевської, режисер О. Фіалко).
1995 відбулася прем'єра вистави «Соломія Крушельницька» (автор Б. Мельничук, І. Ляховський) у Тернопільському обласному драматичному театрі (нині академічний театр). Від 1987 у Тернополі проводять Конкурс імені Соломії Крушельницької. Щорічно у Львові відбувається міжнародний конкурс імені Крушельницької; традиційними стали фестивалі оперного мистецтва.
2010 р. відкрито пам'ятник С. А. Крушельницькій у Тернополі.
Цікаві факти
17 лютого 1904 року в міланському театрі «Ла Скала» Джакомо Пуччіні представив свою нову оперу «Мадам Баттерфляй». Ще ніколи композитор не був так упевнений в успіху… але глядачі оперу обурено освистали. Славетний маестро почувався розчавленим. Друзі вмовили Пуччіні переробити свій твір, а на головну партію запросити Соломію Крушельницьку. 29 травня — на сцені театру «Ґранде» в Брешії відбулася прем'єра оновленої «Мадам Баттерфляй», цього разу — тріумфальна. Публіка сім разів викликала акторів і композитора на сцену. Після вистави, зворушений і вдячний, Пуччіні надіслав Крушельницькій свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй».
Кульчи́цька
Оле́на Льві́вна (15 вересня 1877, Бережани — 8 березня
1967, Львів) — український графік, маляр. Олена Львівна Кульчицька народилася 15 вересня 1877 року в місті Бережани на Тернопільщині. Рід Кульчицьких походить із села Кульчиці, під Самбором. У Кульчицях мали придомок «Смитанка-Ручка». Батько — Лев Теодорович Кульчицький (1843 — 4 грудня 1909) — радник суду, адвокат, громадський діяч, член багатьох товариств, перший директор «Народної каси» у Косові. Мати — Кульчицька (з дому Стебельська) Марія Яківна (?— 29 грудня 1939). Сестра — Кульчицька Ольга (
Навчання і перші кроки у мистецтві
З дитинства любила малювати. На розвиток її мистецького обдарування мали вплив уроки батька, який сам цікавився живописом, мальовнича природа рідного краю, пам'ятники архітектури, поетика народних пісень, казок, переказів. 1894 року закінчила 8-класовий навчальний заклад при монастирі Сакраменток у Львові. Кілька місяців (у 1901—1902 роках) разом із сестрою Ольгою відвідувала Львівську Художньо-промислову школу (нині ЛДКДУМ ім. І. Труша), де отримала перші уроки роботи з аквареллю у інспектора середніх шкіл Стефановича. Пізніше навчалась у щойно відкритій приватній художній школі С. Батовського-Качора та Р. Братковського. Згодом Олена вступає до Львівської студії художників реалістичного напрямку. В 1907 році вона закінчує Академію мистецтв у Відні.
В 1909 році Олена Кульчицька вперше виставила свої роботи у Львові. Успіх був незвичайний. Вона творила своєрідний літопис народного життя. Такими є живописні твори: жанрові композиції «Жнива», «Діти зі свічками», портрети «На прощу», численні пейзажі, натюрморти. Знаменною віхою в житті молодого митця був 1912 рік, коли вона вперше взяла участь у Київській українській художній виставці.
Творчий доробок
Олена Кульчицька яскраво виявила себе в різних видах мистецтва: живопис, графіка, сакральний живопис (створила унікальний іконостас), народне прикладне мистецтво, килимарство; навіть проектувала меблі. Усі її роботи сповнені гуманістичного характеру.
Офорти «При лямпі», «Біля криниці», дереворити «Довбуш», «Зима», цикл «Історія княжих часів», численні ліногравюри, серед них знаменитий цикл «Українські письменники» значно наблизили наше малярство до Європи.
З 1945 по 1954 роки Олена Кульчицька викладала графіку у Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова, професором якого стала в 1948 році. Випускає серію ліногравюр "Лихоліття українського народу".
Велику мистецьку й наукову вартість мають її альбоми акварелей «Народна архітектура західних областей України» та «Народний одяг західних областей України». Оформлення Олени Кульчицької увійшли до золотого фонду української книжкової ілюстрації («Слово о полку Ігоревім», «Тіні забутих предків», «Лис Микита»). Ілюструє тритомну працю етнографа Стефаника. Вона була піонером мистецького оздоблення дитячої книжки на західноукраїнських землях.
Багато сил художниця віддала килимарству: створювала ескізи орнаментів для килимів, які потім ткала її сестра. Вона створила також неповторні перлини з емалі, бронзи, майоліки. У своїх творах вона відтворювала дух народу так, як сама його відчувала.
На честь 25-річчя своєї творчої діяльності організовує виставку робіт у залах НТ ім. Шевченка (Київ).
У 1967 році Олена Кульчицька стала лауреатом Державної премії УРСРім. Т. Г. Шевченка. Її твори з незмінним успіхом експонувалися в багатьох містах світу.
Художниця власної сім'ї не мала, повністю присвятила своє життя мистецтву. Була співзасновником музею «Стривігор» у Перемишлі, де певний час проживала і творила.
Померла Олена Кульчицька 9 березня 1967 року у Львові.
Купчинський Роман Григорович (24 вересня
1894, Розгадів Зборівського району — 10 червня 1976, Оссінг під Нью-Йорком) — український
поет, прозаїк, журналіст, композитор, критик, громадський діяч.1914 р. Р. Купчинський записався до легіону УСС (рядовик, командант чоти, сотні, ад'ютант полку в ранзі поручника). У сотні В. Дідушка брав участь у боях на Маківці, згодом на Тернопільщині біля р. Стрипи у селах: Семиківці, Багатківці, Панталиха, Соколів, Раковець, Соснів. З 1916 року був членом таємного стрілецького Ордену. У 1918 р. командував сотнею Вишколу УСС на румуно-буковинському кордоні, в січні 1919 р. — пішим полком УГА у боях за Львів, разом з цією армією пройшов її шляхом перемог і поразок. Із середини 1920 р. до лютого 1921 р. був інтернований у польському таборі для старшин УГА в м. Тухолі.
Перший вірш Р. Купчинський опублікував 1915 р. у Відні в часописі «Вісник Союзу визволення України»; в рукописі передавали з рук у руки стрілецьку хроніку Р. Купчинського «Новініяда», яку називали початком стрілецької преси. З 1915 р. належав до Пресової Кватири (разом із поетами, композиторами Л. Лепким, Ю. Назараком, Н. Гайворонським, А. Лотоцьким, С. Чарнецьким, Ю. Шкрумеляком та ін.) й Артистичної горстки УСС, які збирали різноманітні матеріали, документи, фотографії для увічнення пам'яті стрілецького чину, випускали періодичні видання, компонували архіви УСС. Активно публікував свої твори у стрілецькій періодиці, львівських часописах «Шляхи» і «Діло». Автор поезій на стрілецьку тематику («Ніби сниться», «Дума про Хведора Черника», «Перший листопад» та ін.), слів і музики стрілецьких пісень, багато з яких створені на Тернпільщині: «Ой там при долині» (1915), «Заквітчали дівчатонька» (гора Лисоня біля Бережан — с. Вільховець), «Гей там, у Вільхівці» (спільно з Л. Лепким, написана після бою під с. Потутори), «Як з Бережан до Кадри» (написана під час переїзду УСС з Бережан до Коша), «Ой шумить, шумить» (с. Тудинка над Стрипою; усі — 1916), «Вдаряй мечем» (1917), «Пиймо, друзі» (1918), «Ірчик», «Бодріться» (всі — 1920), «Ми по таборах і тюрмах» (1921), «Лети, моя думо» (1922) та ін., слів пісень «Ой впав стрілець» (1916, с. Тудинка, музика М. Гайворонського), «Ой зацвіла черемха» (1917, музика А. Баландюка) та ін. Пісні Р. Купчинського відомі також в обробках композиторів С. Людкевича, М. Вериківського, П. Козицького, В. Барвінського, М. Колесси, Н. Нижанківського, Б. Вахнянина, М. Леонтовича та ін. Стрілецькі пісні Р. Купчинського опубліковані у Львові 1937 р. в збірниках "Великий співаник «Червоної Калини» та «Альбом стрілецьких пісень» Б. Вахнянина (більшість із них — в обробках інших композиторів), у Кракові 1940 р. в народному співанику «140 пісень з нотами» (репринтне видання — Тернопіль, 1996; передмова Василя Подуфалого). Обширний пласт віршів Р. Купчинського — духовна лірика (різдвяна, великодня та ін.). Серед поезій громадянського звучання — поема «Пісня про Рідну Землю», «Ода до Пісні», вірші «На подільських ланах», «На свіжому повітрі».
Навчання у Відні та Львові
Після звільнення з польського полону (1921) студіював філософію у Віденському університеті (1921—1922), невдовзі продовжив студії з гуманітарних наук у Львові в Українському таємному університеті (1922—1924). Працював у цьому місці професійно як журналіст, поєднуючи журналістику з літературою. У 1924—1939 рр. був співробітником редакції газети «Діло», де вів постійну рубрику «Відгуки дня», під якою друкував фейлетони, підписуючись псевдонімом Галактіон Чіпка, підготував книжку цих фейлетонів (її виходові перешкодила війна), також співпрацював з редакціями часописів «Новий Час», «Кооперативна Родина», «Неділя», «Господарсько-Кооперативний Часопис»; у 1925—1929 рр. — з ілюстрованим журналом «Світ», друкувався у «Заграві», «Дзвонах», «Нових Шляхах», «Ілюстрованих Вістях» та інших періодичних виданнях. 1921 р. опублікував у Львові драматичну поему «Великий день», написану в польському полоні 10 — 25 жовтня 1920 р. (перевидана у Тернополі в ТОВ «Поліграфіст» у 1997 р.). Співзасновник і редактор, постійний член редакційної колегії львівської видавничої кооперативи «Червона Калина» (1921—1939), яка видала, зокрема, 17 історичних календарів-альманахів, випускала місячник «Літопис Червоної Калини» (1929—1939), де Р. Купчинський публікував свої художні твори, статті, спогади.
У 1922 р. разом із В. Бобинським та П. Ковжуном організував літературно-мистецьку групу «Митуса», яка видавала однойменний місячник літератури й мистецтва; всі троє були співредакторами. Тут публікував і свої твори. Автор роману-трилогії зі стрілецького життя «Заметіль» («Курилася доріженька», «Перед навалою» (обидві частини — 1928), «У зворах Бескиду» (1933). Писав тексти для лялькового театру гумору і сатири «Вертеп наших днів», який у 1926 р. організував у Львові Левко Лепкий; у 1946 р. знову разом з Л. Лепким створив сценарії до «Вертепу», відновленого зусиллями останнього у таборі для переміщених осіб в с. Бльомґофен (Баварія, Німеччина). Як повідомила газета «Діло» (1929 — 29 червня), 26 червня 1929 р. Р. Купчинський «виголосив веселу промову» на вокально-музичному вечорі співачки І. Шмериковської-Приймової та композитора В. Барвінського у Тернополі в залі «Міщанського Братства».
У 1933—1939 рр. Р. Купчинський — голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові (ТОПІЖ). З ініціативи Р. Купчинського ТОПІЖ проводив літературні конкурси з грошовими нагородами, влаштовував вечори лауреатів конкурсу; в лютому 1935 р. започаткував Бал Української Преси — найбільшу в країні імпрезу такого роду. Співавтор (з Василем Софронівим-Левицьким) сценарію фільму «Для добра і краси», який Юліан Дорош зняв у 1936—1937 рр. на Городенківщині та в м. Копичинці (у головних ролях — оперний співак з Волині Андрій Поліщук і аматорка з Копичинців Марійка Сафіянівна). 1939 р. Р. Купчинський переїхав до Кракова, де працював в Українському видавництві. Друкувався в газеті «Краківські Вісті» та інших періодиках. Наприкінці Другої світової війни виїхав до Німеччини, де продовжував займатися літературною творчістю (серед найвідоміших — вірш «Ніби сниться», вперше опублікований у журналі «Зустріч» 1948 р. в Регенсбурзі; не раз передрукований в американській періодиці у 1950—1960 рр.; вміщений у збірнику «За волю України: До 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви. 1914—1964». — Нью-Йорк, 1967).
Життя на еміграції в США
1949 р. Р. Купчинський емігрував до США (м. Оссінг поблизу Нью-Йорка). У 1952—1954 рр. вів тут свою рубрику «Відгуки дня» в україномовній газеті «Свобода». У 1952 р. належав до ініціативної групи, яка організувала Спілку Українських Журналістів Америки (СУЖА), був її головою у 1958—1960 рр. (відмовився від цього поста внаслідок погіршення стану здоров'я). Почесний член СУЖА з 23 грудня 1966 р. Протягом тривалого часу працював у дирекції та редакційній колегії відновленого у 1950 р. за львівським зразком видавництва «Червона Калина». У 1950—1960 рр. — член управи Літературно-Мистецького Клубу в Нью-Йорку; діяльний в Об'єднанні Колишніх Вояків Української Армії та інших українських товариствах; працював у головній редакційній колегії журналу комбатантських об'єднань Канади і США «Вісті Комбатанта» (Нью-Йорк).
Продовжував писати вірші та пісні; всього створив слова і мелодії до 84 пісень — патріотичних, ліричних, жартівливих, маршових та ін. Твір «Боже Великий, Творче Всесвіту…», слова і музику якого написав Р. Купчинський, став національно-релігійним гімном українського народу. Окремі вірші Р. Купчинського перекладені іноземними мовами. Видав «Мисливські оповідання» (Вінніпег — Торонто, 1964), куди увійшло 10 оповідань; гумористичну поему «Скоропад» (Нью-Йорк, 1965), яку написав у 1919—1922 рр. і відновив після того, як вона була втрачена, в 1940-х рр. у Німеччині. Був редактором мови збірки «Бурлацька правда» (Нью-Йорк, 1971). Автор ряду публікацій в українських періодичних виданнях діаспори: газетах, журналах, альманахах, календарях (стаття «Військові пісні» у календарі «Просвіти», м. Буенос-Айрес, 1960), в збірниках (спогад «Місто і степ» у книзі «Теребовельська Земля», 1968).
Смерть та посмертні видання
Можливості творчої та громадської діяльності митця були сковані хворобою. Помер 10 червня 1976 р. в м. Оссінг. Після смерті автора вийшли друком в еміграції збірники вибраних пісень «Ми йдемо в бій» (1977) та вибраної лірики і прози «Невиспівані пісні» (1983). У 1990 р. в Тернополі видано збірник «Як з Бережан до Кадри: Стрілецькі пісні Романа Купчинського» (упорядник Василь Подуфалий, редактор Богдан Мельничук).
В сучасній Україні твори Романа Купчинського вийшли окремими виданнями (трилогія «Заметіль». — Львів, 1991), опубліковані в збірниках і часописах. Чотири вірші («Благословенна зірка ясна», «В той вечір Різдвяний», «До Віфлеєму», «На Різдво») вміщені у книзі «Богославень: Духовна поезія західноукраїнських авторів» (Тернопіль, 1994; редактори-упорядники Богдан Мельничук, Михайло Ониськів). У червні 1990 р. в с. Розгадів урочисто, за участю близько 10 тисяч осіб, відкрито меморіальну таблицю Р. Купчинському; у вересні цього ж року тут освячено музей, започаткований у його родинній хаті — колишньому парафіяльному будинкові. У жовтні 1994 р. до 100-ліття від дня народження Романа Купчинського в цьому селі відкрито пам'ятник (скульптор Петро Кулик, архітектор Володимир Блюсюк, обидва — м. Львів) із написом «Роман Купчинський 1894—1976. Співець стрілецької слави».
З 1989 р. в Розгадові щорічно відбувається пісенний фестиваль «Стрілецька слава». 1992 р. архів Р. Купчинського передано із США на зберігання у Львівську науково-педагогічну бібліотеку.
Твори
Купчинський Р. Благословенна зірка ясна; В той вечір Різдвяний; До Віфлеєму; На Різдво: *Вірші //Богославень: Духовна поезія західноукраїнських авторів /Ред.-упоряд. Б. Мельничук, М. Ониськів. — Тернопіль, 1994. — С. 93-95, 191—193, 320.
Купчинський Р. Великий день: Драм. Поема-містерія. — Тернопіль, 1997. — 45 с.
Купчинський Р. Г. Заметіль І. Курилася доріженька: Повість зі стрілецького життя. — Львів: Каменяр, 1991. — 175 с.
Купчинський Р. Дедьо в гостях //Слово і час. — 1999. — № 9. — С. 35 — 36.
Купчинський Р. Жмут споминів про Богдана Лепкого //Україна. — 1991. — № 14. — С. 12-13.
Купчинський Р. Заметіль II. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. — Львів: Каменяр, 1991. — 151 с.
Купчинський Р. Заметіль III. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя (Післямова Т. Ю. Салиги). — Львів: Каменяр, 1991. — 143 с.
Купчинський Р. З циклу «Мій край»: Вірші //Рости на щастя України-мами: Галицька читаночка /Ред.- упоряд. Б. І. Мельничук, Б. В. Проник. — Тернопіль, 1991. — C. 44 — 45.
Купчинський Р. Зажурились галичанки; Сльота: Вірші //Атом серця: Українська поезія першої половини XX ст. — К.,1992. — С. 258 — 259.
Купчинський Р. …І зі співом умирали: Вірші про січових стрільців //Україна. — 1990. — № 6. — С. 8 — 9.
Купчинський Р. Літературні зустрічі: Київські письменники у Львові //Дзвін. — 1991. — № 10. — С. 133 — 136.
Купчинський Р. Мисливські оповідання. — Вінніпег — Торонто, 1964. — 207 с.
Купчинський Р. Мій край: Вірш-легенда //Тернопіль. — 1994. — № 4. — С. 3.
Купчинський Р. Мій край; Гусоньки та лебідоньки; Будь, Україно: Вірші //Жива вода. — 2001. — № 3. — С. 4.
Купчинський Р. Молитва; Як з Бережан до Кадри; Заквітчали дівчатонька; Стрілецька пісня; Засумуй трембіто: Вірші //Тернопіль: Тернопільщина літературна. Дод. 2. — С. 80.
Купчинський Р. На подільських ланах; На свіжому побоєвищі; Стрілецька пісня; Зима; Спека; Сльота; І там, і тут…; Вітер: Вірші //Жовтень. — 1989. — № 5. — С. 12.
Купчинський Р. Ода до пісні: Вірш //Тернопіль. — 1991. — № 2. — С. 78.
Купчинський Р. Поезії //Дивослово. — 2000. — № 4. — С. 60, 61.
Купчинський Р. Роса, хмара та сніг //Слово благовісту. — Львів,1999. — С. 288 — 290. Купчинський Р. «Христос воскрес — воскресне й Україна»: Вірші //Відродження. — 1991. — 15 січ.
Леви́цький Леопо́льд
Іва́нович ( 7 серпня 1906, село Бурдяківці, нині Борщівського
району Тернопільської області — 14 травня
1973, Львів) — український графік і живописець. Заслужений діяч мистецтв УРСР
(1970).Леопольд Левицький народився 7 серпня 1906 року в селі Бурдяківці (нині — Борщівського району Тернопільської області) в сім'ї сільського коваля. З часом Левицькі переїхали до Чорткова, де батько працював у залізничному депо, а Леопольд навчався у місцевій гімназії. Тут помітили й оцінили його малярські здібності. Та батько хотів бачити сина адвокатом і після закінчення ним у 1925 році гімназії посилає його на навчання до Кракова. Ця професія була на той час добре оплачувана і престижна. Та Леопольд поступає до Академії красних мистецтв на відділ скульптури. Тільки мати, проста селянка, без докорів зустріла вибір сина стати художником. Спочатку він вчився в групі відомого польського скульптора Ксаверія Дуніковського. Та після некоректного зауваження професора щодо його незавершеної роботи на одному із занять Леопольд Левицький перейшов вчитися на графіку. В Академії він навчався у відомих професорів В. Яроцького, С. Сікульського, Ф. Паутча, , М. Мегоффера, Я. Войнарського. У 1930-1931 роках перебував у Парижі. Під час навчання Л.Левицький захоплюється лівими авангардовими ідеями, він входить до складу прокомуністичної "Краківської групи". В 1932 року з групою однодумців організував виставку, яка через свою соціальну спрямованість і гостру тематику творів («Павук», «Тюрма», «Боротьба робітників з поліцією») не сподобалася владі і була закрита. Леопольда на чотири місяці ув'язнили, а згодом виключили з Академії.
У тридцятих роках за ним і таємно, і явно наглядала поліція, польська влада його саджала в тюрму. Після вересня 1939 року Левицький очолив у Чорткові міську Раду. Проте він був передусім художником.
1946 року оселився у Львові.
Помер митець з різцем у руці за робочим столом 14 травня 1973 р. Похований у Львові, на Личаківському цвинтатрі (див. фото могили).
Творчість
Левицький — митець багатогранний: графік, живописець, скульптор. Вільно володіючи багатьма техніками, він уже на початку мистецького шляху створив високохудожні роботи. Більшість його ранніх творів загинула у роки воєнного лихоліття. Надбанням України залишилися твори пізнішого періоду.
На творчість художника, без сумніву, вплинуло середовище Львова, у якому Левицький оселився 1946 року.
У 1960-х роках художник виробив неповторну стилістичну манеру, в якій поєдналися безпосередність і технічність. Із гравюр «З оповідань мого батька», «Старе і нове», «Як ми жили за океаном» видно руку зрілого майстра.
Левицький був надзвичайно вимогливим до себе. В останні десятиріччя життя створив велику серію картин карпатської тематики, зокрема «День навчання». Є у нього цикл картин, присвячених Григорію Сковороді, що стали його лебединою піснею.
Левицький досягнув визнання й авторитету серед львівських колег-художників, старійшиною яких був багато літ. Тодішня влада нагородила його орденом.
За життя художник не мав жодної персональної виставки. Лише через рік після смерті, 1974 року, відбулася виставка його творів у Львові.
Ле́пкий
Богда́н ' ('Богдан Теодор Нестор Лепкий)- (4 листопада
1872, Крегулець — 21 липня 1941, Краків) — український поет, прозаїк, літературознавець,
критик, перекладач, історик літератури, видавець, публіцист, громадсько-культурний
діяч, художник. Син о. Сильвестра Лепкого, брат Левка і Миколи Лепких, батько
Лева Ростислава Лепкого.Богдан Лепкий народився на хуторі Кривенький (нині не існує), дитинство минуло в селі Крегулець, із 1879 по 1891 родина жила у селах Поручин і Жуків (нині Бережанського району). Протягом восьми років (із 1878) мешкав у Бережанах у свого діда-священика і віце-маршалка Бережанського повіту, Михайла Глібовицького.
Навчання
Основи шкільної науки Б. Лепкому викладав домашній учитель. З 1878 р. вчився (відразу з другого класу) в «нормальній школі» з польською мовою навчання у Бережанах. Після закінчення школи вступив у 1883 р. до Бережанської класичної гімназії з польською мовою навчання. Співав у гімназійному українському хорі під керівництвом Дениса Січинського, у хорі «Боян» (м. Бережани). Брав участь у концертах, декламував вірші, читав уривки з прозових творів. Мав змогу познайомитися з акторами мандрівного театру «Української Бесіди» Владиславом Плошевським, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марією Романовичівною та ін., які кілька разів гастролювали в місті, бували в домі Лепких. Малярство вивчав у Юліана Панькевича, згодом знаного українського художника. Під його керівництвом намалював портрет діда — о. М. Глібовицького, бабусі, батька — о. Сильвестра Лепкого, публіциста і письменника (літературний псевдонім — Марко Мурава), матері — Домни (з дому — Глібовицької), низку портретів українських поетів, зокрема Т. Шевченка, портрети своїх учителів — Матеуша Куровського, Михайла Соневицького; окремі з цих робіт висіли в гімназійних класах.
У 1891 р. закінчив гімназію і вступив до Віденської Академії мистецтв. Через три місяці за порадою Кирила Студинського перейшов на філософський факультет Віденського університету, де вивчав мовознавство та історію літератури. Тут брав участь у роботі студентського товариства «Січ», у дискусіях на суспільно-політичні та літературні теми, разом із Ф. Колессою займався етнографічними дослідженнями. У Відні заприятелював з художником Миколою Івасюком, продовжував малювати під його опікою; з ним приїжджав на літні канікули до Жукова, де їм позували селяни; у селі створив кілька картин на історичну тематику, серед них «Коронація короля Данила», робив малюнки для майбутніх праць «Козацькі бої». Також малював сцени з полювання.
З другого курсу студіював на філологічному відділі Львівського університету; українську історію та літературу вивчав під керівництвом М. Грушевського, О. Огоновського, І. Шараневича. Брав участь у львівських молодіжних товариствах «Ватра» і «Сокіл», хорі «Боян». Закінчив університет у 1895 р.
Робота
З 1895 р. почав працювати учителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії у Бережанській гімназії. Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні «Просвіти», бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору «Боян» і драматичного гуртка. Зіграв роль Петра у «Наталці Полтавці», (1898).
1897 з дозволу Папи Римського одружився з донькою свого дядька по батькові — Олександрою, яку здавна кохав.
1899 р. після відкриття в Ягеллонському університеті (м. Краків) лекторату української мови та літератури запрошений сюди викладати ці предмети. Одночасно працював професором у третій гімназії ім. Яна Собєського і в гімназії св. Яцка у Кракові; доцент «виділових курсів» для вдосконалення кваліфікації вчителів. Співпрацював з літературним об'єднанням «Молода Польща», заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмаєром та ін.
Один
із засновників (1901) і активний учасник «Слов'янського Клубу», що видавав
часопис «Swiat slowjanski» (Краків, 1905 — 1914); у ньому Б. Лепкий
упорядковував постійні рубрики «Руська хроніка» і «Огляд руської преси»; в 1907
р. припинив співпрацю з виданням через політичні незгоди з редакцією. Того ж
року виступив з ініціативою збирання коштів на народні школи; написав з цією
метою відозву-заклик.
Співпрацював з товариством «Рідна Школа» щодо видання дитячої
літератури, підручників та читанок; укладач читанки для народних шкіл (Львів,
1904), куди увійшли і його твори. Був членом управи (заступником голови)
краківської «Просвіти», читав лекції з української літератури і культури; ввів
у традицію постійні Шевченківські академії; один із організаторів у Кракові
вечора до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, вечорів, присвячених М.
Шашкевичу, І. Франкові, М. Лисенку, В. Стефаникові та іншим видатним українцям.У краківському помешканні Лепких бували Василь Стефаник, Михайло Яцків, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук (створив портрет Б. Лепкого, 1909), Осип Курилас, Олекса Новаківський, Кирило Трильовський, В'ячеслав Липинський, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Федір Вовк, Михайло Жук та ін.
Перша світова війна
Перша світова війна застала сім'ю Лепких у Кракові. Коли російська армія восени
1914 р. почала займати Галичину і Буковину та вивозити українську інтелектуальну еліту, Лепкі разом з іншими біженцями переїхали у Карпати в надії, що війна у гори не дійде і зупинилися в м. Яремче у готелі (згодом він був знищений снарядами, й у ньому згоріли речі Лепких, а також рукописи третього тому «Начерку історії української літератури» та історичної драми «Мотря» (зберігся лише «Пролог»). Щоб не потрапити до рук царської жандармерії, виїхав через Угорщину до австрійської столиці. Спочатку мешкав у м. Рудави неподалік од Відня, згодом прибув у м. Відень. Тут працював у часописі «Вістник Союзу Визволення України» і в Культурній Раді.
Восени 1915 р. Б.Лепкий був мобілізований до австрійського війська. Завдяки сприянню друзів не був відправлений у діючу армію, а виїхав у Німеччину для освітньо-культурної роботи серед українців-військовополоненних царської армії. Тут з листопада 1915 р. мешкав у м. Раштат біля Бадена. Там працював у просвітньому відділі табору, протягом двох місяців викладав історію української літератури та культури. Лекції вченого мали великий успіх, тому заняття перенесли з бараків до міського театру. Потім табір поділили на дві частини, Б. Лепкий переїхав до Вецляра.
У Вецлярі із лютого 1916 р. вів просвітницьку працю в таборі, викладаючи в народному університеті, організував малярську школу. Учнем Б. Лепкого був згодом відомий український митець Іван Бабій із Херсонщини; у домі письменника часто гостював Юрій Лукомський, маляр та історик українського мистецтва; разом з М. Паращуком Б. Лепкий брав участь у проектуванні та виконанні пам'ятників померлим воїнам у Вецлярі.
Допомагав організовувати крамниці, книгарні, художнє ательє, майстерню музичних інструментів та видавництво часопису «Громадська Думка» (1917 — 1918). Влітку 1917 р. відвідав Львів, Бережани і Жуків. З Галичини повернувся до Вецляра, звідти виїжджав з рефератами у робітничі господарства і фабрики, де працювали військовополонені, дописував до часопису «Шлях» (Зальцведель 1919 — 1920).
У 1919 р. працював в Українській Військово-Санітарній Місії, яка готувала військовополонених до від'їзду додому.
Міжвоєнні роки
Навесні 1920 р. після ліквідації таборів Б. Лепкий переїхав до Шпандау біля Берліна, у січні 1921 р. — до Берліна. Тут очолював (до 1925) Український Допомоговий Комітет, Комітет Опіки над Утікачами, Товариство Охорони Могил, належав до співорганізаторів українських видавництв: Якова Оренштайна «Українська Накладня» (із Зеноном Кузелею і Василем Сімовичем) та гетьманського руху «Українське Слово»; співпрацював з цими видавництвами та редакцією газети «Українське слово» (1921—1923). Працював в управі Українського Червоного Хреста, був головою «Української Громади». Викладав українську літературу на курсах українознавства при посольстві УНР у Берліні. Був співорганізатором Товариства Вищої Освіти і керував ним; приймав іспити у випускників середніх шкіл; виступав з рефератами на святкових академіях.
З грудня 1922 р. до 1925 р. мешкав у Ванзеє біля Берліна, де зустрічався з колишніми гетьманом України П.Скоропадським, президентом ЗУНР Є. Петрушевичем, а також полковником Є.Коновальцем, професорами І. Мірчуком, З. Кузелею та іншими видатними українськими діячами політики, науки й культури, які теж там проживали.
1925 р. повернувся до Кракова, продовжував викладати в Ягеллонському університеті, де його призначили доцентом, завідувачем кафедри української літератури. З того ж року — голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові. Почесний член товариства «Просвіта» (з 25 грудня 1925 р.). Надзвичайний член Українського Наукового Інституту в Берліні (з 1926). Належав до керівництва Українського Наукового Інституту у Варшаві з часу його заснування у 1930 р. Член Історично-Філологічного Товариства у Празі.
Письменник часто приїздив до Тернополя, Бережан, на Гуцульщину й Опілля; бував також у Гусятині, Кременці та інших населених пунктах Тернопільщини. 1932 р. отримав ступінь звичайного професора Ягеллонського університету.
До 60-річчя йому вручили викутий з добутої московської зброї, відзначений гербом гетьмана І. Мазепи і Тризубом «перехідний перстень Мазепи» — відзнаку уряду Української Народної Республіки (УНР) в екзилі, Грамоту Головного Отамана УНР, Грамоту «Української Громади» Берліна, Грамоту Української Бібліотеки С. Петлюри в Парижі, Грамоту Громадської Ради с. Жуків, яка іменувала Б. Лепкого Почесним громадянином і назвала „вулицю, що йде від Кооперативи «Єдність» у напрямі Церкви“ його іменем.
Дійсний (з 1932), згодом — почесний член НТШ. Того ж 1932 р. Український Вільний Університет у Празі присвоїв Б. Лепкому науковий ступінь доктора «гоноріс каузе» (почесного доктора).
1 січня 1935 р. президент Речі Посполитої (Польща) надав Б. Лепкому титул надзвичайного професора університету.
У 1938 р. його обрали сенатором польського сейму; в сенаті протягом цього й наступного років представляв українців Галичини. З 1938 р. за ухвалою уряду УНР в екзилі — академік відновленої у Варшаві Київської Могилянсько-Мазепинської Академії.
Черче і «Богданівка»
Жителі Бережанщини та Рогатинщини, зібравши добровільні пожертвування, 1932 р. придбали для Б. Лепкого на Опіллі місце і цеглу для вілли в с. Черче (нині — Рогатинського району Івано-Франківської області), яку збудували за ці кошти та заощадження письменників; її назвали «Богданівка».
У Черче Б. Лепкий у 1930—1939 рр. відпочивав і творив у канікулярний період — спочатку в пансіонаті «Роксоляна», з 1933 р. — у віллі «Богданівка». Із Черче навідувався до родича Петра Смика (батька д-ра Романа Смика) у с. Жовчів (нині — Рогатинського району Івано-Франківської області), там малював картини, ікони. У Жовчівській церкві св. Михайла збереглося десять образів роботи Б. Лепкого: два намісних образи — Краснопущанська Богоматір і Христос-Учитель; чотири круглих образи євангелістів на царських воротах і стільки ж круглих образів на кивоті.
Друга світова війна
Друга світова війна застала Б. Лепкого на відпочинку в Черче. 23 вересня 1939 р. він із сім'єю і братом Левком повернувся до Кракова. Після того, як німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, залишився без роботи, йому відмовили у професорській пенсії. Заради прожиття Б. Лепкий дописував до українських журналів, газети «Краківські Вісті», перекладав з української німецькою.
Літературна творчість
Літературною творчістю почав займатися під час навчання у Бережанській гімназії, ще в другому класі писав вірші, оповідання, створив поему про русалок (не збереглася).
Студентом Львівського університету видрукував 1895 р. в газеті «Діло» своє перше оповідання «Шумка», потім чотири поезії в прозі «На палеті», оповідання «В лісі» та «Дивак». Того ж року опублікував поезії «В світ за очі», «Ідилія» та «Сонет».
Під час праці в Бережанській гімназії видрукував оповідання «Дідусь», «Нездала п'ятка», «Над ставом», «Настя», «Скапи», «Гусій». 1897 р. написав повість «Зламані крила». Співзасновник (1906) гуртка «Молода муза» (м. Львів).
Твори вміщував у багатьох періодичних виданнях краю («Діло», «Зоря», «Руслан», «Буковина», «Літературно-науковий Вістник», «Світ», «Жіноча Доля», «Письмо з Просвіти», «Дажбог», «Назустріч», «Ілюстровані Вісті», «Світ Дитини», «Народний Декламатор», «Літопис Червоної Калини» та ін.), в українських еміграційних часописах («Вістник Союзу Визволення України» (Відень), «Просвітній листок» (Зальцведель), «Нове Слово», «Літопис» (Берлін) та ін.), з 1896 р. — в часописах української діаспори у США («Базар», «Свобода» (Нью-Йорк), «Америка», «Шлях» (Філадельфія), «Українське Життя», «Нова Зоря» (Чикаго), «Українське Народне Слово» (Піттсбург) та ін.), у польських, чеських та німецьких журналах.
Автор збірок поезій «Стрічки» (Львів, 1901), «Листки падуть» (Львів, 1902), «Осінь» (1902), «Книжка горя» (1903), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Над рікою» (Львів, 1905), «Поезіє, розрадо одинока» (Львів, 1908; перевидана у Тернополі 1996 з передмовою Р. Гром'яка та післямовою Б. Кусеня), «Для ідеї» (Львів, 1911), «З-над моря» (Жовква, 1913), «Тим, що полягли» (1916), «Доля» (Вецляр, 1917), «Вибір віршів» (1921), «Сльота» (Львів, 1926), «Під ялинку» (вірші та оповідання; Львів, 1930).
Вірш «Журавлі» («Видиш (Чуєш), брате мій…», 1910) став народною піснею (музика Л. Лепкого).
Видав збірки оповідань «З села» (Чернівці, 1897; 1909), «З життя» (Львів, 1899), «Щаслива година» (Львів, 1901), «Оповідання» (1901), «На послуханнє до Відня» (Львів, 1902), «В глухім куті» (Львів, 1903; Ужгород, 1922), «Нова збірка» (1903), «В горах» (1904), «Кара та інші оповідання» (1905), «Кидаю слова» (Чернівці, 1911), «Оля» (1911), «От так собі» (Львів; Київ, 1926), науково-популярних нарисів «Донька і мати, або Не протився науці!» (Львів, 1904), «Чекає нас велика річ» (Відень, 1916) та ін.
Автор випущених окремими виданнями повістей «Сотниківна» (Львів, 1927; 2-е, виправлене і доповнене видання — Львів, 1931), «Зірка» (Львів, 1929), «Вадим», «Веселка над пустарем» (обидві — Львів, 1930), «Крутіж» (Краків, 1941), повісті-казки «Під тихий вечір» (Українська Накладня, 1923), циклу історичних повістей про гетьмана І. Мазепу («Мотря» у 2 тт., «Не вбивай» (усі — Київ-Лейпціг, 1926), «Батурин» (Київ-Лейпціг, 1927), «Полтава», т. 1 «Над Десною» (Львів, 1928), т. 2 «Бої» (Львів, 1929), «З-під Полтави до Бендер» (видана 1955 р. в Нью-Йорку стараннями Л. Лепкого, який дописав загублений кінець рукопису), книг для дітей («Під ялинку», 1930; «Про діда, бабу і качечку кривеньку», «Про дідову Марусю і про бабину Галюсю», «Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки», «Три казки», всі — 1931); «Казка про Ксеню і дванадцять місяців» (Краків, 1934), історичних оповідань «Орли» (Львів, 1934) та «Каяла» (Львів, 1935), трилогії спогадів «Казка мого життя» («Крегулець» (Львів, 1936), «До Зарваниці» (Львів, 1938), «Бережани» (Краків, 1941), споминів «Три портрети. Франко. — Стефаник. — Оркан» (Львів, 1937), п’єси «За хлібом» (Поставив театр «Української Бесіди»), драматичного прологу «На тарасовій могилі».
У 1922 р. «Українська Накладня» видала у Німеччині (Київ — Лейпціг) до 50-річчя Богдана Лепкого двотомник його кращих поетичних і прозових творів «Писання» з монографічною передмовою Василя Верниволі (проф. Василя Симовича).
1924 р. З. Кузеля впорядкував і видав у Берліні книгу «Золота Липа: Ювілейна збірка творів Богдана Лепкого з його життєписом, бібліографією творів і присвятами» (накладом Товариства «Українське Слово»).
Б. Лепкий — автор літературознавчих досліджень «Василь Стефаник» (Львів, 1903), «Про житє великого поета Тараса Шевченка…» (Львів, 1911), «Маркіян Шашкевич: Характеристики українських письменників» (Коломия, 1912), "Про Шевченків «Кобзар» (Львів, 1914), «Чим жива українська література?» (Відень, 1915), «Про життя і твори Тараса Шевченка» (Вецляр, 1918), «Незабутні» (Берлін, 1921), «Пушкін» (1939), двотомного науково-популярного «Начерку історії української літератури» (Коломия, т. 1. — 1909; т. 2. — 1912), праці «Наше письменство: Короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів» (Краків, 1941), розвідок про творчість І. Котляревського, Марка Вовчка, П. Куліша, Ф. Достоєвського, М. Гоголя, Л. Толстого, статей та спогадів про І. Франка, О. Турянського, М. Коцюбинського, В. Липинського, нарисів і статей польською мовою про творчість Ю. Федьковича, М. Драгоманова, М. Старицького, Л. Глібова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника, М. Драй-Хмари та ін.
Б. Лепкому належать теоретична праця «До питання про переклад ліричних поезій» (1933), ряд мистецтвознавчих публікацій («Шевченко про мистецтво», Зальцведель, 1920).
Редакційно-видавнича діяльність
Багато зробив Б. Лепкий як редактор і видавець. Результатом його співпраці з видавництвом Я. Оренштайна у Коломиї 1912 р. став випуск книг «Співомовки» С. Руданського, «Гуморески» А. Аверченка, «Чорна рада» П. Куліша, «Скошений цвіт» Василя Барвінка — з передмовами Б. Лепкого. Перебуваючи у Відні, як працівник «Союзу Визволення України» в 1915 — 1916 рр. уклав і видав співаники "Сім пісень. Гостинець для українських вояків від «Союза Визволення України» (Відень, 1915), «Червона Калина», «Ще не вмерла Україна» (Відень, 1916), «Наша пісня», а також «Слово о полку Ігоревім» у віршованих перекладах сучасною українською мовою (Відень, 1915), «Читанку» (разом з А. Крушельницьким; Відень, 1916).
Разом з О. Поповичем, А. Крушельницьким та О. Кульчицькою уклав перший незалежний від польської Ради Шкільної народний буквар, виданий 1918 р. у Вецлярі, перевиданий 1920 р. в Станиславові. Б. Лепкий здійснив науково-текстологічну та редакторську підготовку одно-, три- і п'ятитомника поезій та прози Т. Шевченка (вийшли 1918 — 1920 в «Українській Накладні»; Київ — Лейпціг — Коломия; останнє — з життєписом, коментарями, увагами і поясненнями), підготував до друку кілька популярних однотомних видань Шевченківського «Кобзаря» та поему «Гайдамаки». Для берлінського видавництва Я. Оренштайна відредагував «Приказки» Є. Гребінки (1918), «Співомовки» С. Руданського (1919), підготував до друку третє видання «Історії України» М. Аркаса, доповнивши його передмовою, примітками та 32 власними ілюстраціями. Берлінському видавництвові «Українське Слово» відредагував твори О. Стороженка, Ю. Федьковича, Я. Щоголів, І. Котляревського, «Суєту» І. Карпенка-Карого, повісті та «Кобзар» Т. Шевченка; здійснив наукову підготовку двотомного видання творів Є. Гребінки (Берлін, 1922), тритомного — Марка Вовчка, чотиритомного — П. Куліша (Берлін, 1922 — 1923) та ін., двох антологій: української поезії «Струни» у двох томах (Берлін, 1922) та прози «Рідне слово». Випустив кілька словників для польських шкіл.
Перекладацька діяльність
Переклав польською мовою:
«Слово о полку Ігоревім» (Краків, 1905; переклад високо оцінив І. Франко у «Літературно-науковому Вістнику», 1906, кн.3),
збірку новел М. Коцюбинського «В путах шайтана» (Броди, 1906);
Видав у перекладі польською мовою:
збірку новел українських письменників «Молода Україна» (Варшава, 1908),
разом із Владиславом Орканом — антологію українських поетів (Львів, 1911),
у серії «Слов'яни» — «Нарис української літератури» (Краків, 1930),
працю «Література українська» (Варшава, 1933). Опублікував монографічне дослідження творчості Ю. Словацького.
Співавтор (з Петром Зайцевим) перекладів польською творів Т. Шевченка (книга «Т. Шевченко. Поезія» (Варшава, 1936), опрацював бібліографію творів Т. Шевченка у перекладах польською. Редактор ХІV-томного українського «Повного видання творів Т. Шевченка» і ХІV-томного «Повного видання творів Т. Шевченка» польською мовою.
Переладав українською твори М. Конопніцької, А. Міцкевича, Г. Гейне, П.-Б. Шеллі, І. Крилова, М. Лермонтова, О. Пушкіна, В. Короленка, польською — М. Рильського, П. Тичини та ін.
Образотворча діяльність
Як художник залишив, крім уже згаданих творів, автопортрети, портрети дружини, дітей, сестри, А. Чайковського та інших письменників, І. Богуна, О. Барвінського, ілюстрації до народних пісень, казок, творів Т. Шевченка та інших українських авторів, оздобив віньєтками, заставками, портретами «Приказки» Є. Гребінки (1918), «Байки» І. Крилова, збірник братів Грімм «Русалка й інші казки», «Співомовки» С. Руданського (всі три — 1919), антологію «Струни» (1922) та ін.
Спроектував обкладинки до повістей І. Нечуя-Левицького та кількох віденських календарів. Проілюстрував деякі власні твори, в тому числі збірку «За люд», виконав обгортки до циклу повістей про І. Мазепу, до повісті «Під тихий вечір». 1932 р.
На відзнаку 60-річчя Б. Лепкого художники організували в Кракові виставку його робіт, де були представлені картина «Мадонна» (олія; Ванзеє, Німеччина, 1923), портрети, пейзажі, численні малюнки та ілюстрації до книжок.
У Кракові Б. Лепкий зібрав галерею картин та колекцію різьбярських робіт визначних українських митців, зберігши цінні пам'ятки культури (портрет І. Мазепи роботи О. Куриласа, портрети і пейзажі І. Северина, портрети Лепких авторства М. Бойчука, краєвиди І. Труша, П. Холодного, різьбярські твори М. Гаврилка, Г. Крука, Н. Кисілевського та ін.); тут на прохання П. Холодного здійснював нагляд за технічним виконанням його вітражів для церкви у Мразниці біля Борислава; після смерті цього художника присвятив йому вечір у краківській «Просвіті». Автор спогадів про українських та польських художників, культурно-мистецьку атмосферу в Галичині кінця XIX — початку XX століть.
Значення творчості
За кількістю написаного Б. Лепкий поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Загалом творча спадщина Б. Лепкого складає понад 80 власних книг, у тому числі цикл романів «Мазепа», повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках; він — упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Бібліографія творів Б. Лепкого становить до тисячі позицій.
Б. Лепкий приятелював з письменниками В. Стефаником, В. Орканом, С. Яричевським, М. Яцківим, О. Луцьким, М. Вороним, художниками М. Бойчуком, І. Трушем, О. Новаківським та ін. Листувався з І. Франком, М. Коцюбинським, О. Барвінським, В. Гнатюком, В. Щуратом, З. Кузелею, М. Кічурою, Ольгою Кобилянською, Оленою Кисілевською та ін. Твори Б. Лепкого перекладені польською, російською, чеською, німецькою, англійською, угорською, сербською, португальською та іншими мовами.
Письменник помер 21 липня 1941 р. у Кракові, похований тут на Раковецькому цвинтарі (поле XXXIV, південний ряд, гробівець Szajdzieckich), у гробівці свого товариша Ігнатія Шайдзіцького. На надгробку є напис українською мовою «Богдан Лепкий поет» і встановлений у 1972 р. барельєф письменника (скульптор Григор Пецух).
Його пісню використано у стрічці «Секретний ешелон» (1993).
Вшанування пам'яті
1943 р. побачила світ книга «Богдан Лепкий 1872 — 1941: Збірник у пошану пам'яті поета» (Краків — Львів: Українське Видавництво).
Чимало автографів Б. Лепкого зберігається в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України, Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України та інших державних установах; основна частина архіву — за кордоном; з 1965 р., після Ростислава, сина Богдана Лепкого, єдиний опікун цього зібрання — племінник Б. Лепкого доктор Р.Смик.
На слова Б. Лепкого написали музику до солоспівів, хорових композицій Л. Лепкий, В. Барвінський, М. Гайворонський, В. Балтарович, О. Бобикевич, Н. Нижанківський, Д. Січинський, Б. Кудрик, Я. Ярославенко, Ф. Колесса, С. Людкевич, А. Рудницький, І. Соневицький, В. Подуфалий, Я. Мазурак та ін.
1996 р. у Тернополі вийшла книжка Ф. Погребенника «Чуєш, брате мій…» — дослідження-нариси про пісні братів Лепких, у тому числі пісні на слова Богдана.
Окремі твори Б. Лепкого екранізовані, інсценізовані, зокрема цикл повістей про І. Мазепу сценічно втілений у виставі «Мазепа, гетьман України» (інсценізація Б. Мельничука) у Львівському обласному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича (1991), Дніпропетровському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка (1994) та в Копичинському народному театрі ім. Б. Лепкого Тернопільської області (1997), у спектаклі-трилогії за інсценізацією Б. Антківа — у Львівському театрі ім. М. Заньковецької; повість «Сотниківна» (інсценізація Б. Мельничука) поставлена у Львівському обласному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича (
Серед творів Б. Лепкого, виданих у Тернополі, — повість «Сотниківна» (1991, редактор Б. Мельничук), збірник пісень на слова Б. Лепкого «До волі з неволі» (1991, упорядник та музичний редактор В. Подуфалий), «Три казки» Р. Завадовича («Про Хруща-листоношу, що вмів раду собі дати»), Б. Лепкого («Казка про Ксеню і дванадцять місяців») і А. Лотоцького («Казка про Змія, Князівну та Гриця»; 1992, упорядник, автор передмови і редактор Б, Мельничук), «Під Різдво» (1993, упорядник Р. Смик, автор вступної статті та слова про упорядника — В. Подуфалий), «Під Великдень» (1993, упорядник Р. Смик, автор вступної статті В. Подуфалий), «Присвяти Василеві Стефаникові» (1997, упорядкування, вступна стаття та коментарі Ф. Погребенника), "Молоді літа: Пісні на слова Богдана Лепкого і музику Ярослави Мазурак увійшли до збірок «Вітер рідного Поділля» (Бережани — Чикаго, 1996; друге, доповнене видання — там же, 1997), «Вечірня арфа» (Бережани — Чикаго, 1998), які видав доктор Р. Смик; у виконанні Я. Мазурак записані на аудіо касеті «Ярі квіти любові».
Чотири збірники (документи, публікації у періодиці та інші матеріали, світлини) впорядкував і видав протягом 1995 — 1998 рр. доктор Р. Смик (США), який багато зробив для увічнення пам'яті про Б. Лепкого, збереження і поширення його творчої спадщини; за сприяння Р. Смика побачили світ монографії Н. Білик-Лисої «Богдан Лепкий в духовній історії України» (Чикаго — Тернопіль, 1996) та «Богдан Лепкий у духовному відродженні українського народу» (Тернопіль: Збруч, 1999).
1991 р. редакція журналу «Тернопіль» заснувала і з 1992 р. періодично вручає Всеукраїнську літературно-мистецьку премію та громадсько-політичну премію ім. братів Богдана і Левка Лепких.
Згідно з рішенням міської ради, Б. Лепкий — Почесний громадянин м. Бережани (із 17 жовтня 1997).
Ім'ям Б. Лепкого названа чотирнадцята школа м. Тернополя.
У Тернополі діє обласне літературно-просвітницьке товариство ім. Б. Лепкого (з 1994).
Меморіальні об'єкти
1995 р. відкрито музеї Б. Лепкого у Бережанах (27 серпня) та в с. Крогулець, родини Лепких у с. Жуків.
Пам'ятники Б. Лепкому відкриті у селах Жуків (20 липня 1991, скульптор Олег Маляр, архітектор Ростислав Білик), Крогулець (20 жовтня 1992, скульптор Василь Садовник) та в м. Бережани (19 жовтня 1997, скульптор Іван Сонсядло, архітектор Андрій Пилипець).
21 липня 1991 р. відкрито пам'ятну таблицю Б. Лепкому (скульптор Казимир Сікорський) на стіні міської ратуші у Бережанах- колишньої гімназії, де навчався, а згодом навчав інших письменник.
19 жовтня 1992 р. на колишньому приходстві в с. Жуків відкрито пам'ятну таблицю з таким текстом «У цьому будинку в 1891 — 1901 роках проживали українські письменники і громадські діячі: Сильвестр Лепкий (Марко Мурава) 1846 — 1901 та його сини Богдан Лепкий 1872 — 1941, Левко Лепкий 1888 — 1971» (скульптор Василь Садовник).
27 червня 1999 р. на приміщенні Тернопільської обласної філармонії відкрито меморіальну дошку (скульптор — Петро Кукурудза) з барельєфом Б. Лепкого і написом „Тут, у домі Міщанського братства, в 1929 р. зі своїм твором «Мазепа» ознайомив тернополян Богдан Лепкий“.
1996 р. у Тернополі на будинку по вул. Гайовій, 17 відкрита пам'ятна таблиця з текстом «У цьому будинку з 1929 по 1939 рік неодноразово перебував у своєї сестри Олени
Твори
Видиш, брате мій
ЗаспівМазепа
Мотря
Не вбивай
Батурин
Полтава
З-під Полтави до Бендер
Набік життя журбо дрібна
Лубкі́вський
Рома́н Мар'я́нович (10 серпня 1941, Острівець
Теребовлянського району Тернопільської області) — український письменник, поет,
перекладач, критик, журналіст.1958 — закінчив Теребовлянську середню школу.
1963 — закінчив філологічний факультет Львівського університету.
Працював редактором у видавництві «Каменяр».
Служив у Радянській армії.
Був заступником головного редактора журналу «Жовтень» (від 1990 — «Дзвін»).
1976 — член Спілки письменників України.
1976 — у складі делегації УРСР брав участь у роботі ХХХІ сесії Генеральної Асамблеї ООН.
1980—1992 — очолював Львівську організацію Спілки письменників України.
1990—1994 — народний депутат України.
Від 1992 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській і Словацькій Федеративній Республіці, 1993—1995 — у Чеській Республіці.
Творчість
Поезія Лубківського в жанрово-стильовому плані є продовженням високогромадянської творчості шістдесятників. Ідейно-тематична свіжість, оригінальність мислення, новизна поетики — головні ознаки лірики Лубківського.
Відзнаки
Почесна Грамота Президії Верховної Ради Грузинської РСР.
1977 — заслужений діяч культури Польщі. Звання надано за перекладацьку діяльність і популяризацію в Україні польської літератури.
1979 — премія імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини» за збірку «Звіздар».
1984 — премія імені Вітезслава Незвала Чеського літературного фонду.
1988 — премія імені Павола Гвєздослава за оригінальну та перекладацьку творчість, відданість культурі словацького народу.
1992 — Шевченківська премія за збірку поезій «Погляд вічності».
2008 — премія Ars Translationis за переклад з чеської віршованої трагедії Вацлава Фріча «Іван Мазепа»
Основні видання
Друкуватися почав 1958. Відтоді його вірші систематично вміщують журнали та колективні збірники.
Окремими виданнями вийшли збірки поезій:
«Зачудовані олені» (1965).
«Громове дерево» (1967)
«Рамена» (1969).
«Смолоскипи» (1975).
«Звіздар» (1977).
«Майоліка» (1985).
«Словацьке літо» (1986).
«КАрбівня» (1987).
«Серпневе яблуко» (1989).
«Погляд вічності» (1990).
Крім того, побачили світ:
Збірка літературно-критичних нарисів «Многосвіточ» (1978).
Книжка публіцистичних роздумів «Високі райдуги» (1979).
Переклади з болгарської (І. Левчев, І. Вазов), білоруської (Янка Купала), польської (А. Міцкевич, Я. Івашкевич), словацької (П. Ґвєздослав), чеської, російської (В. Тредіаковський, В. Жуковський, А. Блок) літератур.
Громадська діяльність
Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка — 2006, 2007 рік.
Манасти́рський
Анті́н Іва́нович (2 листопада 1878, Завалів, Підгаєцького району Тернопільської області — 15 травня 1969, Львів) — український художник, живописець і графік.
Біографія
Антін Манастирський народився 2 листопада 1878 року в селі Завалів, нині Підгаєцького району Тернопільської області в сім'ї поштового урядовця.
З дитинства він виховувався у атмосфері духовності та любові до рідного краю. Особливе значення для маленького Антіна мала народна пісня, яка запала в серце майбутнього художника. Довгі роки життя пісня супроводжувала і надихала митця творити.
Освіту Антін Іванович здобував у школі Станіславова, Львівській художньо-промисловій школі, а згодом навчався у Краківській академії красних мистецтв.
У 1900 році «Товариство для розвою руської штуки», членом якого був Антон Манастирський, виставляє його перші живописні твори. З того часу в Антіна Івановича і розпочалося активне творче життя. Він малює цілу галерею високодуховних творів — пейзажі, тогочасну злободенну дійсність, картини з історії народу, сатиру тощо.
Жив і працював Антін Манастирський у Львові.
Помер А. Манастирський 15 травня 1969 року у Львові.
Творчість
Поєднання народнопісенної творчості з майстерністю пензля дало неповторні роботи. Сам художник писав: «Все життя я мріяв, щоб думи мої, які я втілював у своїх картинах, були близькі і зрозумілі народові». У своїх поетичних картинах за мотивами народних пісень Антін Іванович виявив себе талановитим художником.
Пісня та поезія були невичерпним джерелом натхнення Антіна Манастирського, про що свідчать численні твори, позначені виразним впливом народного мелосу. У творчій спадщині художника є ряд картин, безпосередньо пов'язаних з народною пісенністю. Вони мають назви, взяті з рядків народних пісень. Ось, наприклад: полотна «Ой під гаєм, гаєм», «Ой одна, я одна», «Ой там, під горою», «Засвіт встали козаченьки», «Ой ходила дівчина бережком» тотожні з українськими піснями. Використання народнопісенних мотивів у художній творчості визначає індивідуальну манеру мистецького мислення А. Манастирського. У згаданих композиціях виражені витончена пластичність, художній ритм, поетичність, які в мистецтві створюються не копіюванням пісенно-поетичних образів, а перетворенням їх у нову художню цілісність.
До найкращих творів у портретному жанрі слід віднести полотна «Портрет матері», «Портрет тестя», «Портрет Т. Г. Шевченка», «Автопортрет», «Запорожець», «Паламар», «Дідусь із Смерекова».
Велику популярність мали і його твори «На водопої», «На могилі», «Ой під гаєм, гаєм», «Прощавайте, товариші», «Вчора і сьогодні», «Розвідники» та багато інших.
З великим трепетом художник ілюстрував численні книжки, зокрема «Милу книжечку» (1925 р.) Іванни Блажкевич.
Значний доробок Манастирського, але є у нього і роботи присвячені духовному мистецтву. У національному заповіднику Давній Галич є відреставрована Успенська церква, що сяє на сонці позолоченими хрестами. Чудовою її окрасою є іконостас, який виконав майстер українського живопису початку ХХ ст. Антон Манастирський.
Понад дві тисячі робіт у спадщині цього митця. Сьогодні вони зберігаються у музеях Львова, Києва, Полтави, Дніпропетровська, Миколаєва, у приватних колекціях. Діяльність Антона Івановича Манастирського була високо оцінена, у 1953 році йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в 1957 році — народного художника України.
Ім'ям художника названо вулицю у Тернополі.
Марчу́к Іва́н
Степа́нович (12 травня 1936, с. Москалівка, Лановецький
район, Тернопільська область) — український живописець, народний художник
України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка. Біографічні відомості
Народився в родині відомого на всю округу ткача. Після закінчення 7-річної школи вступив до Львівського училища прикладного мистецтва ім. І.Труша на відділ декоративного розпису, де навчався у 1951—1956 роках.
Після служби в армії продовжував навчання на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва, який закінчив 1965 року.
1965—1968 — працював у Інституті надтвердих матеріалів НАН України.
1968-1984 - працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.
З 1984 року — на творчій роботі.
1989—2001 — мешкав у Австралії, Канаді, США.
Тепер живе та працює в Києві.
Творчість
До 1988 року творчість Івана Марчука не була офіційно визнана Спілкою художників, хоча він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР (перші виставки у 1979 і 1980 роках у Москві). І лише 1988 року його прийняли у члени Спілки художників України. Приблизно з тисячі творів і близько 20 персональних виставок складається доробок художника.
Іван Марчук є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема «пльонтанизму», це — назва, яку митець жартома дав своєму стилю. Вiд слiв «плести», «пльонтати»: картини нiби створенi з клубочкiв чудернацьких ниток. Стиль майстра справдi не пiддається жодним хитромудрим класифiкацiям. Належнiсть свою до будь-якої з них вiн вiдкидає. Бо є у нього все: пейзажi, портрети, наїв, «ню», щось узагалi казкове… Грандiозний цикл абстрактних робiт… Усе це неможливо сплутати з роботами iнших митцiв — принаймнi в нашiй галактицi. Сьогодні його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії, йому пропонують виставлятися в найкращих залах світу і це все на противагу минулому гонінню та переслідуванню у власній державі, Україні.
Про періоди своєї творчості художник говорить: „Іноді мені на виставках кажуть про мої роботи, що такого ще ніколи не бачили, а я кажу — коли б ви таке бачили, то не бачили б мене. Бо цінується те, чого ще ніколи не було. Тому я сколихнув цей світ. Було дев'ять періодів творчості, «дев'ять Марчуків» і кожен з них чимось дивує. Я, в першу чергу, себе повинен дивувати. Щось весь час крутиться в голові, треба щось нове робити. Коли я вже підписую картину, я відсилаю її в світ і знаю, що відгук на неї буде неодмінно. І «десятий» Марчук буде обов'язково. Визріває“.
Про мистецтво: «Для мене мистецтво — це життя й одкровення. Іншої альтернативи нема.
Й водночас мистецтво — це каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість. І нікуди не дінешся. Я мрію погрітися на пляжі, полежати у траві, слухаючи як вона росте, я хочу дивитися, як пливуть у небі хмари, хочу тішитися, веселитися, спілкуватися в компанії, не відмовився б піти до школи, щоб когось там чогось навчити. А потім думаю: а мені ж теж хочеться самому щось зробити. Непереможна думка!»
Періодизація творчості
Митець ділить свою творчість на п'ять періодів: «Голос моєї душі», «Цвітіння», «Пейзажі», «Портрет», «Абстрактні композиції». Твори кожного періоду відрізняються за стилем та малярською манерою. Замість звичайного мазка він винайшов спосіб нанесення на полотно найтонших цівок кольору, що створює дивовижне мереживо, завдяки якому досягає неймовірного світіння й відтінків кольору.
Відзнаки і нагороди
1989 року емігрував до Австралії, потім жив у Канаді і США. Широке визнання митця за кордоном призвело до прийняття його до Спілки художників СРСР без його відома.
1990 — Марчук відвідав Україну й відбулася його перша офіційна виставка саме в Києві — у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (нині — Національний художній музей України).
1996 — отримав звання Заслуженого художника України.
7 березня 1997 — став лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
У 2001 році Марчук остаточно повернувся в Україну.
2004 року закладено музей Івана Марчука, який, на жаль, донині не збудований.
2006 року Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Сьогодні «Золота гільдія» нараховує 51 художника з усього світу.
У жовтні 2007 року був включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності» (72-е місце) (Telegraph, 31/10/2007). На формування рейтингу впливали: роль в зміні системи поглядів, суспільне визнання, сила інтелекту, досягнення та культурна значимість кожного з кандидатів (Telegraph).
Картини Івана Марчука знаходяться у багатьох колекціях у різних країнах світу.
Перший музей художникові створили його земляки у рідному селі Москалівці у 2010 році. На відкритті його був сам Іван Марчук.
Паращу́к Миха́йло Іва́нович (16 листопада 1878, Варваринці Тернопільської області — 24 грудня 1963,
Софія, Болгарія) — скульптор і громадський діяч. Народився у селі Варваринці на Тернопільщині. Навчався в Краківській та Віденській академіях мистецтв, Академії Жуліана та майстернях Родена у Франції. Працював у Львові, Варшаві (1902—1905), Мюнхені (1908—1911), Києві (1911—1913). У 1913 році Паращук при переїзді австро-російського кордону був затриманий австрійськими властями, звинувачений у шпіонажі й ув'язнений в концтаборі Талергоф (Штирія). В 1914 році вдалося вибратися з табору. Під час Першої світової війни в 1914—1918 роках був активним членом Союзу визволення України. В 1915—1918 роках вів курси скульптури, гончарства і різьби по дереву для полонених солдат-українців російської армії в таборах Раштаті і Венцлярі. В 1918 році повернувся в Україну. З 1920 року — секретар, а згодом голова дипломатичної місії УНР у Таллінні, радник представництва УНР у Литві.
З 1921 (за іншими даними з 1923 року) Паращук оселився в Софії (Болгарія), де відкрив свою мистецьку школу. Брав активну участь у громадському житті української еміграції. У 1920—1930-х роках. Був активним діячем болгарсько-українського Товариства, організував з'їзд української еміграції. Помер і похований у Софії.
Роботи
Протягом своєї творчості виконав близько 30 скульптурних портретів:
діячів української культури: В. Стефаника, С. Людкевича (обидва — 1906), Т. Шевченка (1912), І. Франка (1913), М. Лисенка (1913), М. Грушевського, С. Петлюри (1936), митрополита А. Шептицького, О. Олеся, Б. Лепкого, Є. Петрушевича та інші;
болгарських громадсько-політичних діячів; X. Ботева (1922), Г. Димитрова (1927) та інші;
жанрових композицій — «Танок» та «Скрипачка» з циклу «Поневолені» (обидві — 1905—1907).
Паращук — автор пам'ятників загиблим воїнам у таборах полонених у Венцлярі та Раштаті, пам'ятникана могилі М. Драгоманова у Софії (1932). Створив ряд монументально-декоративних скульптур для будівель болгарської столиці, якими прикрашено Військову академію, Народну бібліотеку, Софійський університет, Музичний театр.
У ранніх творах переважає нахил до роденівського імпресіонізму і психологізму, в болгарський період творчості домінує академічний стиль.
Нагороди
Учасник і переможець численних міжнародних виставок.
Серед його нагород — орден Кирила і Мефодія Болгарії.
Пулю́й Іва́н
Па́влович (Ivan Pulyuy, Johann Puluj; 2 лютого 1845, Гримайлів, Гусятинський район,
Тернопільська область — 31 січня 1918, Прага) — український фізик і електротехнік,
винахідник, організатор науки, громадський діяч, перекладач.Державний радник з електротехніки Чехії і Моравії. Член НТШ.
Біографія
Народився в глибоко релігійній греко-католицькій родині.
1865 - закінчив Тернопільську гімназію і вступив на теологічний факультет Віденського університету, який закінчив з відзнакою.
Пізніше вступив на фізико-математичне відділення філософського факультету того ж університету, де навчався до 1872 року.
Був доцентом Віденського університету.
1874-1875 - викладав фізику у Військово-морській академії в Фіуме (нині Рієка, Хорватія).
1875 - як стипендіат австрійського Міністерства освіти підвищував свої професійні знання під керівництвом професора Августа Кундта в Стразбурзькому університеті.
1876 - захистив докторську дисертацію «Залежність внутрішнього тертя газів від температури», у якій опублікував результати досліджень температурної залежності в’язкості газів за що здобув ступінь доктора натурфілософії Страсбурзького університету.
1884 - Міністерство освіти Австро-Угорської імперії запропонувало Івану Пулюю як професору експериментальної і технічної фізики очолити кафедру фізики Німецької вищої технічної школи в Празі (нині Чеський технічний університет), яку він 1903 року перетворив на першу в Європі кафедру фізики та електротехніки.
З 1888-1889 був ректором цієї школи, а створену ним кафедру очолював протягом 32 років.
Був державним радником з електротехніки Чехії і Моравії.
1916 - йому запропонували посаду міністра освіти Австрії, від якої він відмовився за станом здоров'я.
Похований у Празі.
Науковий внесок
«Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю».
(Іван Пулюй)
Явищами, що породжуються електричним струмом в вакуумі, Іван Пулюй зацікавився ще у Страсбурзькому університеті. Освоївши ремесло склодува, він видував скляні трубки як для своїх дослідів, так і для потреб колег-фізиків. Подружився з ним Нікола Тесла, який також у цей час стажувався у професора А. Кундта і перейняв у Пулюя мистецтво виробництва трубок. Іван Пулюй та Нікола Тесла, провівши цілий ряд досліджень з газорозрядними трубками, на думку багатьох істориків науки і вчених-фізиків виявилися найближче до розгадки природи випромінювання, що породжується катодними променями. Повернувшись із Страсбурга до Відня, Іван Пулюй продовжив займатися вивченням явищ у трубках. у 1880 - 1882 роках він докладно описав видимі катодні промені. А в 1881 році сконструйована ним трубка, що випромінює Х-промені - прообраз сучасних рентгенівських апаратів, була визнана гідною Срібної медалі на Міжнародній електротехнічній виставці в Парижі. У всьому світі вона стала відома як «лампа Пулюя» і навіть протягом деякого часу випускалася серійно. Сконструйована за 14 років до відкриття В. К. Рентгена, вона генерувала промені, названі згодом за пропозицією анатома Коллікера рентгенівськими. За допомогою цього пристрою І. П. Пулюй вперше у світовій практиці зробив знімок зламаної руки 13-річного хлопчика, знімок руки своєї дочки зі шпилькою, що лежить під нею, а також знімок скелета мертвонародженої дитини. Серія рентгенограм органів людини, виконана Пулюєм, була настільки чіткою, що дозволила виявити патологічні зміни в тілах пацієнтів. Однак відсутність належним чином обладнаної лабораторії і матеріальні труднощі сильно гальмували дослідження вченого.
Праці
Автор близько 50 наукових праць українською, німецькою, англійською мовами, насамперед із проблем катодного випромінювання та катодних Х-променів, які відкрив за 3 роки до Рентгена. 1892 року опублікував схему-опис трубки, що випромінює Х-промені. Першим у світі зробив «рентгенівський» знімок скелета.
Публікації про катодні Х-промені
Strahlende Elektrodenmaterie //Wiener
Strahlende Elektrodenmaterie und der sogenannte vierte Aggregatzustand' — Wien; Verlag Carl Gerold Sohn, 1883.
Radiant Elektrode Matter and the so Called
Über die Entstehung der Röntgen‘schen Strahlen und ihre photographische Wirkung //Wiener Berichte. — 1896. — Bd. 105. — S. 228—238.
Die Röntgenische Entdeckung neuer Eigenschajten der sog.
Kathodenstrahlen //Bohemia. — 1896. — 11.01
Останні дві публікації - одні з перших, чи навіть перші, де x-випромінювання названо "рентгенівськім".
Нові і перемінні зьвізди
з друкарні Адольфа Гольцглузена у Відні 1905 рік
Підтримка української культури
І.Пулюй відомий своїм внеском у просуванні української культури. Ще у тернопільській гімназії він заснував молодіжний гурток «Громада» для вивчення і популяризації української історії та культури, а в студентські роки став організатором «Віденської Січі», що об'єднувала українську молодь австрійської столиці.
Він активно підтримував відкриття українського університету у Львові і публікував статті на підтримку української мови. Будучи професором, І.Пулюй організував стипендії для українських студентів в Австро-Угорщині. Був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка.
Переклад Біблії
Разом з Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким Іван Пулюй зробив перший переклад українською мовою Нового та Старого Завіту, виданих в 1903 році.
У 1860-х роках перекладати Біблію українською мовою розпочав П.Куліш, що завжди керувався прагненням перетворити українців з етносу в політичну націю. До нього приєднався І. Нечуй-Левицький. 1869 р. вони залучили до перекладу І.Пулюя, відомого вченого-фізика, що мав глибокі знання богослов’я. 1881 р. Новий Заповіт у їхньому перекладі Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові. Праця над Старим Заповітом тривала. Загадкова листопадова пожежа 1885 р. в Кулішевому хуторі Мотронівка стала трагічною сторінкою в історії української Біблії [1]. Перекладачі почали працювати над перекладом Старого Заповіту знову від самого початку. Уже після смерті П. Куліша завершив переклад І.Пулюй. Лише 1903 р. Британське та закордонне біблійне товариство видає першу повну українську Біблію («Святе письмо Старого і Нового Завіту») в перекладі П.Куліша, І.Нечуя-Левицького та І.Пулюя.
Вшанування пам'яті
Тернопільський національний технічний університет носить ім'я Івана Пулюя та щороку проводить Пулюївські наукові читання.
Музей Івана Пулюя відкрився в Тернопільському національному технічному університеті імені Івана Пулюя з нагоди 165–річчя славетного земляка в лютому 2010 року.
Національний банк України, продовжуючи серію "Видатні особистості України", ввів у обіг 25 січня 2010 року пам'ятну монету номіналом 5 гривень, присвячену Івану Павловичу Пулюю.
2 лютого, до дня народження Івана Пулюя у Тернопільському національному технічному університеті імені Івана Пулюя проводяться Пулюївські наукові читання.
Всеукраїнська стипендійна програма імені Івана Пулюя
Вулиці імені Івана Пулюя:
у Києві існує вулиця Пулюя в Турецькому містечку;
у Львові (колишня вулиця Орджонікідзе);
у Тернополі (колишня вулиця Нахімова);
у Івано-Франківську;
у Дрогобичі.
Січи́нський Дени́с Володи́мирович (2 жовтня 1865, Клювинці, Гусятинський район, Тернопільська область — 26 травня 1909, Станіслав) — український композитор і хоровий диригент, перший професор музики у Галичині, музично-громадський діяч, педагог. Автор музики
до пісні "Мир вам, браття, всі приносим" на вірші Після закінчення гімназії вступив на юридичний та теологічний факультети Львівського університету, але музичну освіту завершив у Львівській Консерваторії (1892).
Працював у Львові, Коломиї, Станиславові, Перемишлі як організатор і диригент співацьких товариств «Боян»(засноване 1891 р.).
1902 - заснував у Станиславові першу музичну школу, організував сільські хори.
Один з ініціаторів Союзу Співочих і Музичних Товариств Галичини (1903).
Твори
опера «Роксоляна» (1908)
кантати «Дніпро реве» (1892), «Лічу в неволі» (1902, слова Т.Шевченка),
«Дума про Нечая» (для голосу з фортепіано)
хори та солоспіви на слова Т.Шевченка, І.Франка та ін.
збірка обробок народних пісень, пісні для дітей; фрртепіянові мініатюри.
Сліпи́й
Йо́сип Верхо́вний архієпи́скоп (у світі Йо́сип Коберни́цький-Дичко́вський;
1892, Заздрість — 7 вересня 1984, Рим) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви,
кардинал Римо-Католицької Церкви; з 1 листопада 1944 року Митрополит Галицький та
Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 року Верховний Архієпископ Львівський
— предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.Юність
Йосип Сліпий народився 17 лютого 1892 в селі Заздрість, Теребовельського повіту в багатодітній родині. Батько — Іван Коберницький-Сліпий, мати — Анастасія Дичковська. Дід Йосипа мав сільське прізвисько «Сліпий». За переданням, цей псевдонім походив від одного з предків, якого у 1709 росіяни осліпили за те, що він воював під Полтавою проти царя Петра І на стороні гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла XII.
У 1898—1901 навчався в початковій школі с. Заздрість. Вже з другого класу вивчав польську і німецьку мови. 1911 з відзнакою закінчив Тернопільську семінарію та здобув атестат зрілості.
1911 вступив до Львівської духовної семінарії. Тут, у Львові, зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким, у якого молодий юнак спитав поради чи бажання розпочати університетські студії може бути перешкодою до священства. Глава УГКЦ розвіює сумніви Йосипа: «можна дуже добре користуватися наукою і навчанням в час служби Богові і це зовсім не є в контрасті з тайною священства». Як зазначає біограф Йосипа Сліпого — єпископ Іван Хома, — митрополит Андрей, бачачи природні обдарування Йосипа посилає його на навчання до Інсбрука, в Австрію, та в богословську колегію «Канізіянум».
Після повернення з ув'язнення в Росії митрополит Андрей 30 вересня 1917 в Унівській лаврі висвячує Йосипа Сліпого на священика. У 1918 в Інсбруці захищає докторську працю на тему «Die Auffassung des ewigen Lebens nach dem heiligen Evangelisten» Johannes (Поняття про вічне життя в євангелії св. Йоана). А в 1921 — габілітаційну працю «Die Trinitatslehre des byzantinischen Patriarchen Photios» (Тринітарне вчення візантійського патріарха Фотія).
По недовгій душпастирській праці з 1922 року професор догматики греко-католицької Львівська духовна семінарія, з 1926 року — її ректор. Став організатором Богословського наукового товариства, з 1926 р. був його незмінним головою. Написав для нього статут і згуртував навколо себе науковців. Був засновником та редактором квартальника «Богословія» з 1923 р. Розбудував 1929 року за дорученням митрополита Андрея Шептицького семінарію. 14 квітня 1929 р. став ректором Львівської Богословської академії. Урочиста інавгурація відбулася 6 жовтня 1929 р.
Участь у світському й духовному житті
З 1926 р. — член кураторії Українського національного музею у Львові, а 1931 заступник голови Українського католицького союзу.
За наукові заслуги і активність у розбудові культурно-національного і релігійного життя в 1930 р. його обрано дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка .
З 1935 р. — соборовий крилошанин, митрат та архідиякон Львівської митрополичої капітули.
Відбув низку наукових подорожей по Західній Європі і до Святої Землі, брав активну участь в унійних конгресах у Велеграді, Празі й Пінську, організував унійний з'їзд у Львові 1936 року.
Період радянської та німецької окупацій
Під час першої радянської окупації Західної України (22 грудня 1939 року) митрополит Андрей Шептицький, за згодою Папи Пія XII, висвятив таємно митрата Сліпого на єпископа з правом наступництва з титулом архієпископа Серрейського.
30 червня 1941 році Й. Сліпий підтримав Акт відновлення Української держави.
По смерті митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року він перебрав провід над Галицькою митрополією. Разом з іншими українськими католицькими владиками 11 квітня 1945 року був ув'язнений радянською владою і засуджений на 8 років важких робіт. Рік по тому, під тиском подібних репресій, було здійснено «самоліквідацію» Української греко-католицької церкви.
Відкидаючи постійні радянські пропозиції переходу на православ'я (зокрема пост митрополита Київського РПЦ), Сліпий був далі засуджений у 1953, 1957 і 1962 роках. Відбув разом 18 років заслання у таборах Сибіру та Мордовії, зокрема в Потьмі (табори:Дубравлаг).
На волі після заслання
Унаслідок численних заходів впливових осіб та на клопотання папи Івана XXIII митрополита Сліпого звільнено з ув'язнення. Його першим запитанням по отриманні документа про свободу було: "А чи стала вільною Церква?"
9 лютого 1963 року він прибув до Риму й оселився у Ватикані. Апостольська Столиця 23 грудня 1963 року визнала, що галицький митрополит має статус Верховного архієпископа й іменувала Сліпого членом Східної конгрегації, а 25 січня 1965 року папа Павло VI іменував його кардиналом. Як Верховному архієпископу йому належав титул «Блаженніший».З весни 1975 року Й.Сліпий користувався титулом патріарха, — та Рим його таким не визнав. Під час прийому Йосипа Сліпого на аудієнції Папа Іван Павло II, висловлюючи повагу, підвівся та сам підійшов його привітати, хоча це йшло врозріз з протоколом.
Керівники СРСР, починаючи від Микити Хрущова, категорично забороняли Сліпому повертатись в Україну, але від радянського паспорта він не відмовився.
Переорганізація життя УГКЦ
Верховний архієпископ від самого приїзду до Риму намагався організувати самоуправу помісної Української Католицької Церкви, очоленої патріархом (його виступ на 2-й сесії Другого Ватиканського Собору). Проте не знайшов зрозуміння для своїх планів у Апостольській Столиці, на думку якої створення українського католицького Патріархату — «не на часі».
У 1968, 1970, 1973 і 1976 рр. кардинал Сліпий відбув архієрейські подорожі по країнах Європи, Америки, Азії й Австралії, щоб зміцнити зв'язки з вірними діаспори, пожвавити церковно-релігійне життя та репрезентувати Українську Греко-Католицьку Церкву на чужині. Брав участь у трьох міжнародних євхаристійних конгресах (Бомбей, Богота, Мельбурн).
Синоди УГКЦ
Як Верховний архієпископ з патріаршими правами скликав кілька синодів Української Греко-Католицької Церкви, з яких важливіші — 1969, 1971 і 1973 років. На останньому із них була ухвалена конституція патріархального устрою для УГКЦ. Свої розпорядження Сліпий вміщував у «Благовіснику Верховного Архієпископа візантійсько-українського обряду», який виходить з 1964 року.
Активність у Римі
У Римі Сліпий побудував собор св. Софії (посвячений 1969 року).
Придбав і відновив парафіяльний храм Жировицької Матері Божої для українців-католиків, при якому заснував музей і госпіціюм (посвячений 1971 року).
Зорганізував Український католицький університет св. Климента (з 1963 р.) і науково-видавничу працю при ньому.
Активізував працю Українського богословського наукового товариства (відновлене в екзилі 1960 року) та відновив видання «Богословія» (з 1963 р.), а 1976 року — журнал «Дзвони».
У науково-дослідницькій праці Сліпий зосередився на своїй спеціальності, наближаючи томістичну схоластику до вимог східного богословія. З його догматичних творів важливіші про Святу Тройцю, походження Святого Духа і Святого Таїнства:
«Die Trinitatslehre des byzantinischen Patriarchen Photios», 1921
«De principo spirationis in SS. Trinitate», 1926
«Про Святі Тайни», 1953
„Die Auffassung des «Lebens» nach dem Evangelium und I.Briefe des Hl. Johannes“, 1965
Також цінні його праці на історичні й екуменічні теми.
Праці Сліпого були зібрані й перевидані як видання Українського Католицького Університету в Римі у 1968—1976 роках (томи І-VIII).
Почесні звання
За наукові досягнення кардинал Сліпий був почесним членом НТШ з 1964 року, членом Тіберійської Академії в Римі — з 1965 року, почесним доктором УВУ — з 1969 року та трьох американських і одного канадського університетів.
Перепоховання
У 1992 році прах кардинала перезахоронено зі собору святої Софії в Римі до крипти собору св. Юра у Львові.
Пам'ять
У с. Заздрість встановлено пам'ятний знак до 100-річчя від дня народження Йосипа Сліпого (1992) і його погруддя (1994, скульптор Е. Мисько), відкрито Духовний центр імені Йосипа Сліпого (1998), є Сліпого Йосипа музей — комплексна садиба.
У Львові 1997 в будинку Богословської академії (нині УКУ) відкрито музей Сліпого, на фасаді кам'яниці на вул. Коперника встановлено пам'ятну таблицю з його барельєфом.
УГКЦ оголосила 2002 роком Сліпого, тоді ж у липні у Зарваницькому духовному центрі відбулася всеукраїнська проща, присвячена 110-річчю від дня народження Сліпого, в якій взяли у часть Любомир Гузар, священики з України, Канади, США та понад 200 тис. прочан.
2004 у м. Тернопіль за у частю Преосвященішого кардинала Любомира Гузара відкрито й освячено пам'ятник Сліпому (скульптор Роман Вільгушинський, архітектор А. Водоп'ян).
2005 р. у м.Харкові було встановлено пам'ятну дошку, яку демонтовано за наказом місцевої влади у 2010 р. та відновлено у 2011 р.
22 березня 2012 року Верховна Рада України прийняла постанову про відзначення 120-річчя від дня народження Йосипа Сліпого. Парламент рекомендував Кабінету Міністрів України утворити оргкомітет та розробити і затвердити план заходів з відзначення цього ювілею на державному рівні. Крім того, Верховна Рада рекомендувала органам влади сприяти виданню праць Й. Сліпого; організувати проведення у Києві науково-практичної конференції на тему: «Роль Патріарха Йосипа Сліпого в державотворенні України та формуванні національної ідентичності українського народу»; ініціювати питання щодо здійснення заходів зі збереження та реставрації об'єктів, пов'язаних з його діяльністю. Національному банку України Верховна Рада рекомендувала випустити пам'ятні монети із серії «Видатні діячі України» із зображенням Й. Сліпого, а «Укрпошті» — видати серію поштових конвертів та здійснити випуск та спецпогашення марок з його портретом.
Слова́цький
Ю́ліуш (пол. Juliusz Słowacki, вірм. Յուլիուշ Սլովացկի;
4 вересня 1809, місто Кременець, нині Тернопільської області — 3 квітня 1849, Париж) — великий польський поет
і драматург. Юліуш Словацький народився 4 вересня 1809 року у місті Кременець на Волині. Його батько Евзебіуш Словацький був викладачем риторики та поезії Кременецького ліцею, автором кількох драматичних творів. Мати — Саломея — була донькою управителя господарства Кременецького ліцею Теодора Янушевського, вірменського походження. Саломеї заледве виповнилося 16 років, коли 14 листопада 1808 року вона підписала шлюбний контракт з Евзебіушем Словацьким, старшим від неї на 20 років. Юліуш був єдиною дитиною від цього шлюбу.
1811 року сім'я Словацьких переїхала до Вільна (нині Вільнюс). Тут Евзебіуш Словацький працював на кафедрі історії польської літератури Віленського університету. 1814 року батько помер від туберкульозу. Молода вдова з п'ятирічним сином повернулася до Городенки.
1818 року Саломея Словацька вийшла заміж удруге. Її чоловіком став професор медицини Август Бекю. Він овдовів, будучи батьком двох доньок. Наприкінці серпня 1818 року Саломея із сином переїхала до Вільна. Вони оселилися в домі професора на вулиці Замковій (лит. Pilies). У тому ж будинку мешкав професор Єнджей Снядецький, донька якого, Людвіка, в майбутньому стане нещасливим коханням Юліуша.
Від 1819 року Юліуш навчався в гімназії.
Вчився у Віленському університеті (1825—1829), потім жив у Варшаві, а з 1831 року — в еміграції (у Франції, Швейцарії, Італії). У Римі познайомився із Зигмунтом Красінським, із яким деякий час приятелював та листувався, а згодом, через ідеологічні розбіжності, вони розірвали стосунки. Також С. був знайомий з Адамом Міцкевичем, із яким мав складні взаємини.
Помер у Парижі, його тіло перевезено 1927 року до Кракова і поховано на Вавелі.
Головні твори
Поезія
Агезиляуш
Ангел вогнистий — мій ангел лівий
Беатрікс Ченчі
Відповідь на «Псалми майбутності» (або „До автора «Трьох псалмів»)
В альбом Софії Бобрової
Гімн (Богородице! Діво!)
Гімн заходу сонця на морі (Боже, смутно мені!)
До матері
До Міхала Роля Скибицького
Дума про Вацлава Жевуського
Заспокоєння
Мій заповіт («Жив з вами…»)
На перенесення останків Наполеона
Невідомо що або романтичність
Ода до свободи
Поможи мені, Боже!
Похорон капітана Мейзнера
Розлука
Розмова з пірамідами
Совінський в окопах Волі
Поетичні повісті
Гуго (1830)
Араб (1830)
Ян Білецький (1830)
Змій (1832)
Лямбро (1833)
Драми
Марія Стюарт (1830)
Кордіан (1834)
Балладина (1839)
Мазепа (1839)
Лілля Венеда (1840)
Срібний сон Саломеї (1835)
Горштинський (1835)
Беатрикс Ченчі (1839-40)
Крак (незакінчена, 1840)
Валленрод (незакінчена, 1840)
Беньовський (незакінчена, 1840)
Фантазій (1841)
Золотий череп (1842)
Незламний князь (вільний переклад однойменної драми П. Калдерона-де-ла-Барки)(1843)
Cамуель Зборовський (1844-45)
Завіша Чарний (незакінчена,1844-45)
Поеми
Шанфарій (1832)
Година роздумів (1832-33)
Подорож до Святої Землі з Неаполя (незакінчена, 1836-37, 1839)
Вацлав (1838)
Ксьондз Марек (1843)
Ангеллі (1838)
Батько зачумлених (1839)
У Швейцарії (1839)
Беньовський (1841)
Генезис із Духа (1844)
Король Дух (незакінчена; 1845-49)
Словацький і Україна
В частині своїх творів Словацький відтворює чимало подій з історії України
(драми: «Срібний сон Саломеї», «Беньовський» та «Ксьондз Марек» — з доби Коліївщини та Барської конфедерації; «Ян-Казимир» — дійшла в уривках, з часів Хмельниччини), змальовує пейзаж Волині і Поділля та міста Кременця («Фантазій», «Балладина», «Лілля Венеда»), використовує українські мовні елементи (Українська думка, Змій); події в драмі «Мазепа» відбуваються в одному з подільських замків. У поетичній повісті «Змій» поет у фольклорному дусі відтворює образ козацтва. У незакінченому романі «Король Лядови» (1832, французькою мовою) події розгортаються у славнозвісній Софіївці та на Поділлі, побіля річки Лядови (ліва притока Дністра). Також у цьому творі Словацький передбачає виникнення самостійної української літератури на фольклорній основі.
Твори Словацького перекладали на українську мову Олена Пчілка (1910 року видала книжечку про нього зі зразками його творів), Іван Верхратський, Михайло Старицький, Василь Щурат, Микола Зеров («Мазепа», римований вірш замінений на білий, «Балладина»), Максим Рильський («Кулик», Заповіт“ тощо), Микола Бажан(«Фантазій»), Марк Зісман («Українська думка»), Борис Тен («Балладина»), Дмитро Павличко («Година роздумів», «Ангеллі», «Вацлав», вірші), Роман Лубківський («Срібний сон Саломеї», «Українська думка» тощо), Василь Білоцерківський («Король Лядови», «Горштинський», «Ян-Казимир» тощо) та ін.
Стецько́ Яросла́ва (Сла́ва)
Йосипівна (уроджена Ганна Йосипівна Музика; * 14 травня 1920, Романівка, Теребовлянський район, Тернопільщина — †12 березня 2003, Мюнхен) — українська політична діячка, журналістка, співорганізатор
Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН,
Антибільшовицького блоку народів (АБН). Дружина Ярослава Стецька. Голова ОУН(б)
(1991-2001). Перший лідер партії Конгрес Український Націоналістів (КУН).
Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань.
1939 року закінчила навчання в гуманітарному
ліцеї і стала вчителювати в с. Юшківці (тепер Жидачівського району.- 1941 року розпочала навчання будівельному факультеті
Львівської
політехніки.
- 1943 року ув'язнена німцями у м. Львові.
- 1944 року за вказівкою Проводу ОУН виїжджає за
кордон.
- 1945 року бере участь у звільненні з-під
більшовицького арешту на території Чехії пораненого Ярослава Стецька. Член Проводу ОУН.
- 1946 року одружується з Ярославом Стецьком. У Мюнхені завершує технічні та мовні студії в Правничому
інституті (німецька та французька мови).
- Член Центральної Управи СУМ (1948—1953), з 1968 —
керівник сектора зовнішньої політики Проводу ОУНр.
- Була членом ЦК Антибільшовицького блоку народів
(АБН), президентом АБН, головним редактором ABN-Correspondence (з 1948),
квартальника «Ukrainian Review» та різних видань АБН,
організатором конференцій АБН й учасником міжнародних антикомуністичних
конгресів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.
- Після отримання Україною незалежності у липні
1991 року повернулася на Батьківщину, пробувши довгі роки у вимушеній
еміграції й не прийнявши іноземного громадянства.
- Очолювала Конгрес Українських
Націоналістів з 1992 року.
- З 1991 до 2001 року голова проводу ОУН(б).
- Депутат Верховної Ради України другого,
третього і четвертого скликань від виборчого округу № 89
Івано-Франківської області. Найстаріший депутат, через це відкривала
засідання новообраної Верховної Ради.
- 12 березня 2003 року померла у Мюнхенській
лікарні. Похована на Байковому кладовищі у Києві.
- За фахом перекладач з англійської, французької
та німецької мов. Володіла польською, англійською, німецькою, французькою,
іспанською, італійською, словацькою, білоруською мовами.
- Спеціальність: соціолог, психолог, політолог.
Магістр.
- 2000 — Орден княгині Ольги III ступеня.
Харчу́к Бори́с
Мики́тович ( 13 вересня 1931, Лози — 16 січня 1988, Рига)
— український письменник, член Спілки письменників СРСР з 1958 року.Зміст [сховати] Біографія
Народився 13 вересня 1931 року в селі Лозах (нині Збаразького району Тернопільської області) в селянській родині. Навчався в Учительському інституті у Кременці, де одним із його педагогів був Андрієвський В. П. В 1954 році закінчив Полтавський педагогічний інститут та Вищі літературні курси в Москві при Літінституті імені Горького. Працював спочатку журналістом, потім був завідувачем преси ЦК ЛКСМ, першим редактором дитячого журналу «Малятко». З 1960-их на творчій роботі.
Жив у Києві. Помер 16 січня 1988 року. Похований на Міському кладовищі «Берківці» (ділянка №39).
Творчість
Автор романів: «Волинь» (у чотирьох томах, 1959 — 1965; друга редакція 1988), «Місяць над майданом» (1970; друга назва «Майдан»), «Хліб насущний» (1976), «Кревняки» (1984), повістей;
оповідань: «Йосип з гроша здачі» (1957), «З роздоріжжя» (1958), "Станція «Настуся» (1965), «Закам'янілий вогонь» (1966), «Зазимки і весни» (1967), «Неслава» (1968), «Горохове чудо» (1969), «Помста» (1970), «Материнська любов» (1972), «Школа» (1979), «Невловиме літо» (1981), «Облава» (1981), «Подорож до зубра» (1986).
Твори, котрі не могли з'явитися за життя автора і були опубліковані після «перебудови»: роман «Межі і безмежжя» (написаний 1966), повісті «Українські ночі» (1988) та «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач ненародженої душі» (1980-ті роки), оповідання й новели.
Із запланованого 4-томного видання творів Б. Харчука з'явилося лише два: Харчук Б. Твори: В 4-х т. — К., 1991. — Т. 1—2
Твори Бориса Харчука перекладені російською, польською і угорською, білоруською, вірменською, таджицькою, англійською, німецькою, іспанською мовами.
Основні твори
Книги повістей та оповідань:
«З роздоріжжя» (1958)
„Станція «Настуся»“ (1965)
«Закам'янілий вогонь» (1966)
«Неслава» (1968)
«Школа» (1979)
«Зазимки й весни» (1967)
«Горохове чудо» (1969)
«Помста» (1970)
«Материнська любов» (1972)
романи:
«Волинь» (4 тт., 1959 — 65)
«Майдан» (1970)
«Хліб насущний» (1976)
«Довга гора» (1979; друга ред. «Кревняки», 1984)
есей:
«Слово і народ» (1988).
Шаблі́й Оле́г Іва́нович (14 листопада 1935, Курівці Зборівського району Тернопільської області) — український географ.Закінчив Бережанське педагогічне училище (1954), а через п'ять років (1959) — географічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Залишився на кафедрі економічної географії цього університету.
Незважаючи на перепони владних структур, успішно захистив кандидатську (1966) та докторську (1978) дисертації. Тема кандидатської — «Лісопромисловий комплекс Українських Карпат: тенденції розвитку і структура», тема докторської — «Міжгалузеві територіальні комплекси: проблеми теорії і методики дослідження».
Доктор географічних наук (1978), професор. Академік Академії вищої школи України та Української екологічної академії. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, заступник голови його українського крайового відділу, голова географічної комісії НТШ. Почесний член Українського географічного товариства. Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, завідувач кафедри економічної і соціальної географії в ньому (від 1990). Професор-гість Українського вільного університету у Мюнхені (Німеччина).
Шеф-редактор всеукраїнського часопису «Історія української географії», член редколегій журналів «Український географічний журнал» (Київ), «Регіональна економіка» (Львів).
Опублікував понад 400 наукових і науково-популярних праць, зокрема близько десяти монографій. Започаткував видання в Львівському національному університеті видання наукової серії "Постаті українського землезнання" в якій на сьогодні вийшло більше 10 книг.
Український художник, маляр-монументаліст, один із засновників монументального мистецтва України
Шмуель Йосеф
(Йосиф) Аґнон (івр. שמואל יוסף עגנון, справжнє ім'я — Шмуель
Йосеф Галеві Чачкес; 17 липня 1888, Бучач,
Австро-Угорщина, тепер Тернопільська область —
17 лютого 1970, Єрусалим) — єврейський письменник. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1966. Перший з івритомовних та їдишемовних письменників володар цієї високої відзнаки.Його батько, хасид Шолом Мордехай Леві Чачкес (рабин у Чорткові), був заможним торговцем худобою й знавцем єврейської релігійної літератури. Аґнон з дитинства вільно говорив польською, українською та німецькою. Навчався у хедері, де студіював Тору і Талмуд мовою іврит. У 1906 переїхав до Львова працювати у єврейській газеті. Через відмову від служби у війську еміґрував до Палестини у 1907. Там було опубліковано його повість «Покинуті дружини». Спочатку писав їдишем, згодом перейшов на іврит.
У 1913 переїхав до Німеччини. В Берліні він збирав хасидські перекази. Молодому письменникові допоміг багатий комерсант Залман Шокен, який допомагав видавати твори та виділив Аґнону стипендію на 5 років.
У 1924 повернувася до Палестини, видав роман «Весільний балдахін» про пригоди бідного хасида у Галичині. Після відвідання Бучача (1929) свої враження він описав у творах «Проста історія» (1935) та «Гість на одну ніч» (1939).
Крім романів, Шмуель Аґнон писав повісті, оповідання, дитячі казки, опрацьовував народні легенди.
Нагороджений Державною премією Ізраїлю (1954 і 1958), був почесним громадянином Єрусалиму. Йому першому серед народжених в Україні й першому серед тих, які писали івритом та ідишем, присудили Нобелівську премію в галузі літератури (1966 р.) «за глибоко оригінальну й майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу», талановите відображення загальнолюдських проблем сучасності, насиченої парадоксами й протиріччями, та за його «комічну майстерність», «багатство та глибину творів». Нагороджений (спільно зі шведсько-німецькою поетесою Неллі Закс) як громадянин держави Ізраїль. Кращі твори Агнона — про долю галицьких євреїв, тих, які жили в Україні, й тих, хто поневірявся в далеких краях. Серед них повість «Проста історія» (1935 р.), романи «На морській глибині» (1935 р.), «Гість на одну ніч» (1938 р.), «Зовсім недавно» (1945 р.)...
Помер 82-річний прозаїк 17 лютого 1970 у Єрусалимі.
Особистість Ш. Й. Аґнона формувалася на кордоні взаємодії кількох культур і релігій: в Бучачі, Коломиї, Львові, Тернополі мирно уживалися українська, польська та єврейська мови й культури, взаємодіючи з австрійською, німецькою та російською. Духовне буття галичан визначалося католицизмом, іудейством, православ'ям. Народившись і проживши в Галичині два десятиліття, майбутній класик єврейської літератури написав та опублікував тут близько 70 різних за жанрами літературних творів (вірші, оповідання, нариси).
«У п'ять років я написав свою першу пісню»,— сказав Ш. Й. Аґнон у своїй промові на церемонії вручення йому Нобелівської премії. 1903 року з'явилися його перші публікації в журналі «Hamicpeh» («Оглядова вежа») та тижневику «Jidiszer Weker» («Єврейський будитель»), газетах Бучача, Коломиї, Львова. Переселившись до Палестини, Ш. Й. Аґнон 1911 року опублікував «Тойті-танц» («Танок смерті») — твір, написаний за реальними фактами з життя євреїв одного з містечок Галичини.
Двадцятирічним молодим письменником Ш. Й. Аґнон прибув до Львова й став співробітником єврейських періодичних видань. Столиця Галичини, в якій переплелися в єдиному духовному культуротворчому потоці національні традиції різних народів, середньовіччя й ренесанс, архітектура класицизму й еклектики, готики й модернізму, зачарувала його. 1907 року Ш. Й. Аґнон відбув до Палестини. На історичну батьківщину він приїхав як відомий письменник Чачкес (справжнє прізвище), щоб стати Аґноном (1924 року письменник офіційно обрав собі літературний псевдонім Аґнон — з івриту «покинутий»).
З 1913 Аґнон жив у Німеччині (Берлін та Гамбург), де плідно працював як письменник, читав лекції з єврейської літератури, знайомився з кращими зразками світової літератури. На німецькій землі доля послала Аґнону заможного прихильника його таланту й друга Ш. З. Шокена, який позбавив надію єврейської літератури фінансових проблем, надавши йому спеціальну стипендію. 1924 року Аґнон повернувся в Єрусалим.
1930 року Аґнон (він знову побував у Європі) востаннє у своєму житті відвідав свою батьківщину — Бучач…
Етимологія прізвища
Цікаво, що в жодному словнику івриту неможливо знайти слово «чачкес». Проте воно має переклад. Це слово розмовного характеру, означає усілякі «дрібнички», «дурнички», «брязкітки» тощо
Українська тематика в творчості
Українська тематика відображена в багатьох творах Аґнона. Найперше в оповіданні «Бартка Добуша» та романах «Видання заміж», «На морській глибині», інших творах: «Старі й молоді разом», «Проста історія».
Дослідники творчості Аґнона наголошують на благотворних зв'язках єврейської культури з українською, відзначаючи глибинне пізнання Аґноном творчого досвіду насамперед Миколи Гоголя для становлення його як письменника, про що класик єврейської літератури говорив у своїй Нобелівській промові «Що вплинуло на мою творчість?» Тісний зв'язок з фольклорними традиціями, переплетінням казкового з реальним у творах Аґнона переконують читачів у близькості до нього творчості Михайла Коцюбинського.
1996 року батьківщину Аґнона Бучач вперше відвідала донька письменника Емона Чачкес-Ярон.
Пам'ять
1998 в Бучачі, Львові, Золочеві та інших містах Західної України знято частину документального фільму «Агнон» із серії «Письменники століття», який 1999 отримав 1-у премію на фестивалі в Палермо (Італія).
2002 в Тернополі відбулись 11-ті Нобелівські читання, присвячені Аґнону; на них було репрезентовано переклади творів письменника «Бучач. Обітована земля його серця» та бібліографічний покажчик літератур.
Немає коментарів:
Дописати коментар