З історії села Романівка

Романівка – село Теребовлянського району, розташоване за 18 км від районного центру, за 19 км від залізничної станції Трембовля.

  Населений пункт розташований у верхній течії невеличкої річки Гнила Рудка – правої притоки Серету. Географічні координати – 49 13 північної широти; 25 34 східної довготи. Клімат – помірно-континентальний, з теплим літом, помірною зимою, середня температура липня + 18,5 градусів, середня температура січня  - 5 градусів. Місцевість слабо і помірно розчленована, розташована на Тернопільському плато Подільської височини. Грунти – чорноземи опідзолені, чорноземи опідзолені оглеєні, темно-сірі опідзолені оглеєні лучні та чорноземно-лучні, на території села розміщені три ставки.      

  Дворів – 235, населення – 562 чоловік, національний склад – українці. /станом на 01.01.2014 року/.

Перебування земель Теребовлянщини у складі різних держав:

981 – 1199 рр. – у складі Київської Русі

1199 – 1366 рр. – у складі Галицько-Волинської держави
1366 – 1378 рр. – у складі Польського королівства

1378 – 1387 рр. – у складі Угорського королівства

1387 – 1772 рр. – у складі Польського королівства, з 1569 р. у складі Речі Посполитої

1772 – 14.10.1808 р. – у складі Австрійської імперії

14.10.1808 р. – 1815 р. – у складі Російської імперії

1815 – 01.11.1918 р. – у складі Австрійської імперії, з 1867 р. у складі Австро-Угорської імперії

24.08.1914 р. – 1917 р. – під російською окупацією під час І світової війни

01.11.1918 р. – 25.06.1919 р. – у складі Західно-Української народної республіки(ЗУНР)

25.06.1919 р. – 17.09.1939 р. – у складі Польської держави

17.09.1939 р. – 17.07.1941 р. – у складі Радянського Союзу

17.07.1941 р. – 25.03.1944 р. – під німецькою окупацією під час ІІ світової війни

25.03.1944 р. – 24.08.1991 р. – у складі Радянського Союзу

з 24.08.1991 р. – у складі держави Україна 

    З найдавніших часів історія села тісно пов’язана з історією краю. Проте першим населеним пунктом на цих околицях було поселення Сидорівка, що існувало тут у середині XV століття у вигляді невеликої вулиці в однойменному урочищі - за 1,5 км  на південний-захід від теперішнього села.                       

               Легенда про Сидорівку.

  «Було то давно, коли панталиський степ простягався з північного-заходу на південний-схід аж до Буданова, коли він був вкритий густими травами та високим очеретом навколо озер, а вздовж потічків росли розкішні верби та тополі. Потрапив якось сюди мандрівник на ймення Сидір разом із своїми синами. Облюбували вони собі мальовничу долину, яку перетинала річка Гнила Рудка і вирішили тут оселитися. За кілька місяців вони спорудили гарний будинок з дерева та глини. Згодом сюди прибували інші родини і селилися поруч із Сидоровою хатою. Так посеред квітучого степу виросло поселення, яке мешканці назвали Сидорівкою.

  Мирно жили собі люди, обробляючи землю, розводячи худобу, ловили птицю і рибу, аж поки не пройшли цими шляхами під час перших походів татари, залишивши після себе велике попелище і витоптану кіньми землю. Люди, які вціліли переховуючись у чагарниках, - побудували неподалік нове село і на честь першого ґазди назвали його Романівкою, а за урочищем, в якому колись біліли хати закріпилась назва – Сидорівка».

                              /записано з розповіді односельчанки

                                   Багрій М.І., 1905 р. народження/

  Перша писемна згадка про Романівку наводиться у письмових документах польської доби під 1471 роком. Вважається, що після спалення Сидорівки татарами першим поселенцем Романівки був Роман із родиною, що переселився сюди із Старої Могильниці.         

Під час люстрації староства в 1564–1565 роках до складу Теребовлянського староства входили: Деренівка, Довге, Гумниська, Каптури, Романівка, Семенів, Воля Романівська, Застіноче, Зубів.

    Романівка переживала не тільки напади татар, але й спалахи народного гніву проти польського гноблення. Майже 40 мешканців села вступили у 1594 році до повстанського загону Северина Наливайка під час його перебування на Теребовлянщині і вели боротьбу зі шляхтою. Життя більшості жителів і надалі залишалось злиденним.

  У 1616 році група селян відмовилась сплачувати податкові борги, за що частина з них відсиділа у криміналі.

  Коли козацько-селянські загони Хмельницького з’явилися на території краю у 1648 році, селяни з Романівки влилися у загони козаків. З новою силою запалали панські маєтки.

  В 1664 році до складу Теребовлянського староства входили Гумниська, Каптури, Малів, Романівка, Семенів, Застіноче, Боричівка (вилучена зі складу староства у 1668 р.).

         В 1772 р. прийшло до першого розподілу Польщі і Теребовля з Теребовлянщиною опинилася в кордонах Австрійської держави.
   Перестало існувати Теребовельське староство, а Теребовлю прилучено до Тернопільського циркулу.

   Змінилося до деякої міри положення селян. Після прилучення Галичини до Австрії видано патент про інвентарі маєтків. Ці інвентарі стали підставою для рівномірного оподаткування. В тих інвентарях був означений розмір панщини і обов’язків, що їх мали виконувати селяни в користь свого пана. Патентом 3 1775 року наказано дідичам поводитися з селянами гуманно, людяно і не вимагати від них понад устійнену в інвентарях норму. Йосиф ІІ (1780-1790), людина ліберальних поглядів, ставши австрійським цісарем, кинувся з запалом до реформ. Він проголосив релігійну толеранцію, скасував підданство селян, дозволив їм женитися без дозволу свого пана, дозволив селянам шукати заробітків і поза межами свого села, панщину обмежив до 30 днів у рік (патент з 1782 р.). Селяни підлягали судівництву панів. Йофис ІІ, щоправда, не скасував судівництвапанів над селянами, але пан, який хотів сам це судівництво виконувати, мусів скласти законом приписаний іспит. Одначе, коли пан такого іспиту не мав, мусів тримати на свій кошт урядовця, званого мандатарем або юстиціярієм, який був уповноважений виконувати судівництво над селянами. Але селяни мали право оборони у такому суді через пленіпонентів, тобото повновласників.

   Дня 2 квітня 1787 р. був виданий декрет Йосифа ІІ про так званий рустикальний фонд. На підставі того декрету переведено поділ землеволодіння на дві категорії, домініяльне, тобто панське, двірське і рустикальне, тобто селянське. За цим декретом всі землі, що дня 1 жовтня 1786 року належали до селян, мали залишитися при селянах і на майбутнє. Щобільше заборонялося прилучувати рустикальні землі до домініяльних, тобто двірських. 

   Але за наступників Йосифа ІІ Леопольда ІІ (1790-1792) та йог осина Франца ІІ (1792-1835) реформи Йосифа поскасовано або їх не виконувано.

   В 1809 р. поляки при підтримці Наполеона відновивши свою державу, намагалися захопити Галичину у свої руки. До Галичини вступив з військом Йосиф Понятовський, як генерал Наполеона. В Теребовельщині діяв повстанський відділ Стшижовського. Австрійського війська було мало і австрійський генерал Пікінг примушений був під селом Винявка(Хмелівка), теребовельського повіту, капітулювати. Але поляки не мали користейз тих початкових успіхів. Мировим договором, щ обув складений у Відні дня 14 жовтня 1808 р. Тернопільська область, тобто тернопільський, теребовельський і чортківський повіти, перейшли під владу російського царя, який володів цією частиною Галичини до 1815р., тобто до віденського конгресу. Російська влада запровадила в тернопільській області юліанський календар. 1815 р. російська окупація скінчилася. Австрія знову поширила свою владу на тернопільську область.

   Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшу частину Європи, позначили собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, ліберальної інтелігенції та навіть деяких представників шляхти цілком очевидним стало те, що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її маєтках, безнадійно застаріли.

   23 квітня 1848 р. Фердинанд І видав історичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині. Українські селяни з ентузіазмом вітали цей маніфест. Аби заспокоїти шляхту, віденський уряд оголосив про виплату їй компенсації за втрачену робочу силу. Пізніше він переклав близько двох третин суми цього відшкодування на саме селянство. Основне питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною власністю, лишалося нерозв’язаним. Із часом ці громадські землі перейдуть у володіння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких надзвичайно важливих справах, як заготівля дров та випас худоби.

   Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові. Навпаки, воно розірвало останній формальний зв'язок між ним і паном. Зробивши галицького селянина володарем своєї власної землі, а отже й долі, воно пробудило в ньому не властивий раніше потяг до політики, освіти ба навіть культури. 

   

Однією з яскравих сторінок в історії села є будівництво у 1842 році кам’яної церкви на місці дерев’яної. Це відбулося стараннями та коштом пана Йозефа Стажинського. Про це свідчить напис польською мовою на кам’яній плиті, що вмурована в стіну церкви:

                                   DOM

                                   DLA CHWALY BOGA ZBUDO

                                   WANA PRZEZ IOZEFA HRABE STAR

                                   ZYNSKIEGO Z ZARZADZENIEM WGO

                                   ZEMIALKOWSKIEGO I PROWIZOROW

                                   CERKWI IACENTEGO OSTROWSKEGO

                                   STACHA BABIA I PETRA TIUTKI

                                   R.P. 1842. DNIA 26 WRZESNIA

                                   ZDZIALANO PRZEZ ARTYSTE

                                   FRANCISZKA PAWLIKOVITZA.   

   

     Цікаві дані про село знаходимо у праці «Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego» від 1888 року, тoм IX, сторінка 730, Romanowka:

  «R., ws, pow. trebowelski, 15 klm. na pld.-zach. od Trebowli, sad pow. Bodzanow, o 13 klm. na pld.-wschod oddalony, obydwie parafie w Mogilnicy o 2 klm. na wschod, urz. poczt. Chmielowka (dawniej Wieniawka) o 7 klm. na pln.-zach., urz. tel. Strusow o 18 klm. na pln. Przestrzeni dwor. 758, wlosc. 1082 mr.; ludnosci w 1857 r. 1496; w 1870 r. 1473; w 1880 r. w gm. 1800, na obsz. dwor. 43; rz.-kat. 252, gr.-kat. 1590; szkola etat. o 1 naucz. Dawniej stanowila ta wies wraz z Mogilnica, ststwo mogilnickie, o ktorem Kuropatnicki w swej geografii Galicyi z 1786 r. pisze: «Mogilnica wies w cyrkule brzezanskim, przedtem starostwo domu Skrzetuskich», przeszla potem w dom Starzenskich. Jozef hr. Starzenski podzielil ten majatek miendzy dwoch synow, mlodszy Edmund otrzymal Mogilnice, starszy Leopold (poeta i pisarz dramatyczny), ozeniony z Leopoldyna hr. Baworowska, otrzymal Romanomke i sprzedal ja obecnemu wlascicielowi Bogdanowiczowi.»         

У перекладі: «Романівка, село, повіт Теребовлянський, 15 км на південний-захід від Теребовлі, суд повітовий Будзанів в 13 км на південний-схід віддалений, обидві парафії в Могильниці у 2 км на схід, відділ поштовий Хмелівка (раніше Винявка) в 7 км на північний-захід, відділ телеграфний Струсів у 18 км на північ. Території двору 758, власників 1082 морги; населення в 1857 р. 1496; в 1870 р. 1473; в 1880 р. в гміні 1800, на теренах двору 43; римо-католиків 252, греко-католиків 1590; початкова школа з одним вчителем. Раніше утворювало це село разом з Могильницею староство могильницьке, про яке Куропатницький у своїй географії Галичини з 1786 р. пише: «Могильниця село у циркулі бережанськім, раніше староство дому Скшетуських», перейшло потім в дім Стаженьських. Йозеф граф Стаженьські поділив цей маєток між двома синами, молодший Едмунд отримав Могильницю, старший Леопольд (поет і письменник драматичний), одружений з Леопольдинею графинею Баворовською, отримав Романівку і продав її теперішньому власнику Богдановичу».

 Селяни початково не здавали собі справи із свого важкого невідрадного економічного положення. До праці не йшли, бо праці не було, а до своїх давніх панів іти не хотіли. Не маючи грошей вони задовжувалися, беручи позики на високі 50-52 % у крамарів, шинкарів, лихварів, торговців, що доводило їх до руїни. Товари в крамницях брали на борг, не рахуючи, що за ці товари треба буде заплатити. Але найтрагічніше було те, що по селах після скасування панщини загніздилося п’янство. Серед таких умовин нужда заглянула до селянських хат. Ця нужда примусила селян шукати праці у своїх давніх панів. Вони вступали на працю як денні робітники, а в жнива робили за сніп. Селяни харчувалися головно картоплями. Бідні на переднівку не мали куска хліба. Щоб їх рятувати перед голодом закладали по громадах шпихліри, у яких ті бідні могли перед жнивами позичати збіжжя з обов’язком звороту по жнивах. Але в 80 роках 19 ст. почалася еміграція, що стала спасінням для селян. Еміграції були різні, тривалі, часові, зарібкові, сезонові.

   1870 роках почалась на ширшу скалю акція проти п’янства. Ця акція розгорнулась головно в 80 і 90 роках. Провід у цій акції вело духовенство. Ця акція, хоч і не викоренила зовсім п’янства, то одначе його обмежила.

   Від 1 липня 1888 року утворено з теребовельського повіту окрему шкільну округу з осідком окремого шкільного інспектора і окремої шкільної ради в Теребовлі. Школи і повіті поза Теребовлею поділено на три категорії: двоклясові, одкоклясові і філіяльні. В Романівці існувала однокласова мішана етатова школа.

У XIX столітті остаточно сформувалися назви вулиць, долин, полів. Вулиці отримали назви – Велика Завода, Мала Завода, Загороди, Кінец, Кут. Цікавими також є назви частин вулиць: Кіпа – частина Великої Заводи, що зимою постійно замітається снігом, утворюючи купи. Походження топоніму Кобаньки не з’ясоване. Село з усіх сторін оточують поля: Стадниця, Вила, Долинки, Кобаньки, Малі та Великі Синожита, Глибока Долина, Лиса Гора, Закордон, Сидорівка. На полях де-не-де траплялися невеличкі озерця, в яких водилися дикі гуси й качки.                                                Діяльність "Просвіти"

  Пожвавлення суспільно-політичного життя настає наприкінці XІX століття. У 1893 році в Романівці утворилося місцеве відділення товариства «Просвіта».

                Любезніи въ Христъ

                                 Братя!

            За прикладамъ, богато громадъ

          и мы загадали, при помочи Божой,

          засновати въ нашом селъ «Читальню».

            Чія добра воля и охота приложити

          руки до того спасенного дъла, нехай

          зволитъ на съй картинъ вписати свое

          имя и прозвище на члена основателя

          читальнъ.

                  Романовка, дня 23 л. съчня 1893.

          Петро Савчиньскій парохъ Могильницъ

                                 и Романовки

         Іосифъ Ковальскій учитель народний

                              въ Романовцъ

          Михаилъ Музика                    Стефан Музика

          Гавриилъ Хома                     Иванъ Бойчукъ

          Иванъ Мъзюкъ                      Іосиф Закарчемній

         Левъ Бойчукъ

         Михаилъ Тютька

         Матвъй Бойчукъ

          Иванъ Субчак

          Михаилъ Федьчишинъ

                   Свътлый Выдъле!

            Въ селъ Романовцъ, повъта те

         ребовельского, загадали мъсцеви селяне

         заложити читальню.

            Як свъдчитъ залучена выдозва

         вписалось на разв 11 селянъ на чле

         новъ основателъвъ читальнъ, е однавъ

         новна запорука, що въ проч толь

         ко и больше найдесь охочихъ читаль

         никовъ, так як нам до сего хоченного

         дъла выдъняти лътъ есть добре

         приготоване.

            Позаякъ ръшено основати читаль

         ню на подставъ статутовъ «Просвъты»,

         подписаный именемъ основателъвъ,

         просить Свътлый Выдълъ о призво

         леня на заложене читальнъ «Просвъ

         ты» въ дотычной громадъ та о ласка

         ве удъленя основателямъ водповъдной

         просьбы до ц.к. намистництва в разъ

         зъ пятьма примърниками статутовъ

         «Просвъты».

            Романовка, дня 12 съчня 1893

                          Іосифъ Ковальскій

                               учит. нар.

                                    Зъ Теребовельщины.

          [Водкрытье читальнъ «Просвъты» въ Романовцъ]

     Въ селъ Романовцъ, повъта теребовельского, за-

сновало ся товариство «Читальнъ», на подставъ ста-

тутовъ товариства «Просвъты». Перши загальни збо-

ры того товариства водбули ся въ недълю 23 л.

цвътня с.р. въ домъ ч. Миколая Бойцева, началь-

ника громады.

           Выдълъ тов. «Читальнъ» уконституовавъ ся въ

Той способъ, що головою товариства вибрано ВС. о.

Петра Савчиньского мъсцевого пароха а ревного за-

щитника и покровителя читальнъ; заступникомъ го-

ловы Вс. О. Онуфрія Зарицкого мъсцевого сотруд-

ника; скарбникомъ Гаврила Хому; бібліотекаремъ

Іосифа Закарчемного и секретаремъ п. Іосифа Ко-

вальского учителя мъсцевого.

           На тыхъ зборахъ ухвалено одноголосно пред-

плачувати для читальнъ «Батьковщину» и «Читальн-

ню» та установлено вкладки для членовъ рочно

лишь на 50 кр., щобы и найбъднъйшій могъ вписа-

ти ся въ члены та користати зъ добродъйства про-

свъты народнои, якои безперечно въ читальни на-

бути можна.

           Членовъ вписало ся на разъ 32, є однакъ на-

дъя, що число ихъ збольшить ся, такъ якъ богато

письменныхъ въ селъ а чесныхъ господаръвъ зъ

несвъдомости справы, - або за-для якои перешкоды

на зборы не прійшли.

           Одною зъ головныхъ залагодженыхъ

на загальных зборахъ була ухвала: засновати

зсипъ збожа при читальни. Зъ радостію поднести

тутъ належить, що зъ-помъжъ членовъ найшли ся

заразъ таки, що не зважаючи на тяжкій передно-

вокъ, жертвували на ту цъль до 12 корцъвъ збожа,

котри нинъ уже выдълъ читальнъ зъ незначною

провізією бъднымъ може выпожичати.

           Всъмъ тымъ ласкавымъ жертво-дателямъ а

именно Вс. о. Петру Савчиньскому за щедрый даръ

4 корцъвъ збожа, Вс. о. Онуфрію Зарицкому, п. Іо-

сифу Ковальскому и чесним господарямъ Нико-

лаю Бойцеви, Михайлу Музицъ, Юр. Субчакови,

Стефанови Музицъ, Гаврил. Бабъєви, Ильк. Бойчи-

кови, Тим.  Бойцеви, Гавр.  Хомъ, Льву Бойчу-

кови, Іосифови Закарчемному, Олексъ Коцанови,

Николаю Бабъєви, Юр. Жукови, Адамови Коцану

и Иванови Бабъєви складає зарядъ «шпъхлъря» щи-

ро-руске «Спаси-Богъ.»

                            Іосифъ Ковальскій секретарь.

          /стаття 1893 року у місцевій українській пресі/

                Рухъ въ руских товариствахъ.

           Справозданье зъ рочныхъ загальн-

ныхъ зборовъ читальнъ «Просвъ-

ты» въ Романовцъ [повъта теребовель-

ского]:

           Въ Романовцъ засновано передъ рокомъ

читальню «Просвъты». Засновокъ еи бувъ ду-

же хитный, бо членовъ вписало ся ледви 30,

а й ти радше про гоноръ якъ зъ потреби;

многи зновъ, роздумуючи, що читальня якась

нова выгадка бы людей здирати, таки зовсъмъ

на збори були не явили ся, ще й доръкали:

по що тото въ селъ заводити чого зъ въку не

бувало? Такій, бачите, бувъ початокъ нашой

читальнъ, а що початокъ, мовляє пословиця,

все трудный, тожъ наши честни оснувателъ

читальнъ, знаючи о томъ добре не смутили

ся, а лише щиро взяли ся до роботи на той

нивъ бурянами та хоптою зарослой, стали вод-

важно до боротьбы зъ темнотою и пересу-

домъ, а завдяки той щирой праци и вытрева-

лости двигнули читальню нашу до ряду прав-

дивыхъ свътилъ по селахъ рускихъ. Отъ що

принесли други зборы читальнъ, котри водбу-

ли ся 20 н. ст. мая с. р.:

           Въ домъ громадскомъ, умысне на читаль-

ню водступленомъ урядомъ громадскимъ, зо-

брало ся чимало членовъ и запрошеныхъ мъ-

сцевыхъ гостей, щобы выслухати справозданя

зъ дъяльности товариства и выбрати новый

выдълъ. На предсъдателя зборовъ запрошено

Вп. о. Онуфрія Зарицкого мъсцевого сотруд-

ника [Вп. о. парохъ П. Савчиньскій, голова,

за-для перещкоды не прибувъ на зборы. ]

           П. Іосифъ Ковальскій, учитель мъсцевый

и секретарь читальнъ, въ справозданю своъмъ

зазначивъ отси важнъйши проявы розвитку

товариства: Число читальниковъ черезъ рокъ

дойшло зъ 30 до 81 постойныхъ членовъ, ко-

три радо до читальнъ сходили ся на спольне

читанье газет и книжочокъ «Просвъты». Чи-

тальня обходила свъто день перенесення мо-

щей Маркіяна Шашкевича, а то панахидою въ

церквъ а водтакъ водчитомъ въ читальни «про

житье та значънье Маркіяна на нивъ водро-

дженя Русиновъ». Выдълъ читальнъ водбувъ

въ роцъ 16 засъдань; дбавъ о помноженье

зсыпу збожа, занявшись щиро збираньемъ

жертвъ по селъ; закупивъ на власность това-

риства пляцъ зо стодолою въ сусъдствъ церкви

[на которомъ жидъ мавъ посъсти] и розпочавъ

уже зъ весною перебудову стодолы на шпих-

лъръ и читальню, де зъ часомъ знайде помъ-

щенье и крамниця, котру заснувати товариство

лагодить ся. Читальни урядила въ мясницъ

один величавый вечерокъ, на которомъ сами

читальники выступали зъ деклямаціями и спъ-

вомъ, забавляючись весело а розумно до позна

въ ночи. Вечерокъ той поднъсъ значънье чи-

тальнъ въ селъ, бо давъ спроможность пре-

конати ся якъ мъсцевымъ громадянамъ такъ

и замъсцевымъ на той вечерокъ запрошенымъ

гостямъ селянамъ, що члены нашои читальнъ

не дармо себе называли читальниками, бо они

дъйстно за рокъ свого дъланя показали бра-

тямъ-селянамъ дорогу до розумнъйшого житя.

Правда, що тутъ и тамъ накине ся ще якійсь

отчайдухъ або гусочка-газдиня лихимъ словомъ

на читальню и читальниковъ, але то, выбачте,

паршиви вовцъ въ селъ, на котрыхъ не треба

намъ зважати а только дальше провадити кра-

сно розпочате дъло. «Хто за нами, Богъ за

нимъ»; наша праця щира около власнои про-

свътъ розъяснить нашь свътоглядъ, мы до-

бємось красшои долъ для себе и нашихъ дъ-

точокъ.

           Потомъ забрав слово скарбникъ ч. Га-

вріилъ Хомовъ и здавъ такій рахунокъ:

           До касы товариства вплынуло:

зъ членскихъ вкладокъ………….. 39 зр. 45 кр.

зъ добровольныхъ датковъ водъ

     членовъ на закупно пляцу

     подъ домъ читальнъ и

     шприхлъра …………………………..51,,     19,,

даръ водъ хвальнои Рады гро-

     мадскои на ту саму цъль ……..50,,       - ,,

                     разомъ приходу ……140 зр. 64 кр.

           Выдано:

на розни потребы и часописи…..21 зр. 40,5 кр.

на завдаток купна пляцу……………50 ,,     - ,,

                     разомъ на выдатку….71 зр. 40,5 кр.

           Остає въ касъ готовкою      69 зр.  23,5 кр.

           Станъ заснованого шпихлъра при читаль-

ни  єсть такій:

           Первъстный фондъ шпихлъра, на котрый

зложили ся члены основателъ чмитальнъ, вы-

носивъ………………………………………..14,25 корцовъ

           жертвы по селъ зобрани

принесли………………………………………………30.25 корцовъ

                   разом до нинъ ..44,5 корцовъ

           Зъ добродъйства шпихлъра читальнъ ко-

ристало доси 105 людей.

           Зъ того рахунку показує ся – кончивъ

честный Хомовъ а добре заслуженый и дбалый

скарбникъ товариства, що наше товариство

красно розвиває ся. Давъ бы Богъ, щобъ и

дальше робота наша такъ гладко йшла, а уви-

димо и въ нашомъ воконци ясненьке сонце!

           По провъреню рахунковъ и удъвленю до-

върія уступаючому выдълови выбрано новый

выдълъ, в складъ котрого увойшли: Вп. о.

Петро Савчиньскій парохъ мъсцевый и вели-

кодушниый добродъй читальнъ, якого голова;

           Вп. о. Онуфрій Зарицкій мъсц. сотруд-

никъ яко заступникъ головы;

ч. Гавр. Хомовъ яко скарбникъ;

ч. Ив. Бойчукъ яко бібліотекарь;

п. Іосифъ Ковальскій яко секретарь, вкон-

ци чч. Никол. Бойцъвъ и Михайло Музика яко

заступники выдъловыхъ.

           По замкненю зборовъ многолътьемъ для

Є.В. цъсаря, для головы читальнъ и прочихъ

зобраныхъ гостей и членовъ товариства, вы-

ступивъ хоръ мъшаный, зложеный зъ самыхъ

читальниковъ та читальничокъ, и водспъвавъ

гармонійно колька пъсень свътскихъ.

           /стаття 1894 року у місцевій українській пресі/

                                                                                                    Львів 6.VII.1908

                          До

                          Високоповажаного Добродія

                          Йосифа Ковальского

                          урядника «Руського Банку»

                                        в Тернополі

    Дійшло до нашої відомости, що на Читаль-

ню «Просьвіти» в Романівці пов. Теребовля, яка

незвичайно хорошо розвиваєть ся, та

має коло 4000 кор. маєтку, острать зуби воро-

ги «Просьвіти» з місцевим адміністратором о. Прий-

мичем і посесором Жаровским на чолі, хотя-

чи перемінити її на читальню Качковского.

  Тому, що в першій мірі Читальня завдячує

свій розвиток Вам, Високоповажний Добродію,

і знаючи, що тільки Ви завдяки своїй популярно-

сти потрафите відвернути грозячу небезпеку,

Головний Виділ Товариства «Просьвіта» удаєть ся

отсим з просьбою, щоби Ви зволили ласкаво в як-

най коротшім часі перевести люстрацию Читальні

і крамниці. При тім, щоб раз на все прикоро-

тити ворогові змаганя відобрати майно Читальні,

просимо старати ся склонити Виділ, щоби

переписав (заінтаблював) майно Читальні на Тов.

«Просьвіта» у Львові. (Всякі кошта ми сейчас покриємо.)

   В разі потреби поручаємо застенути близших

інформаций у Драфил. Євина або Вп. Теофіля То-

машевского в Теребовлі.

Сподіємо ся, що не відкажете нашій просьбі, та

сповните все можливе, щоб Читальня, в яку

Ви вложили тілько праці, і яка находить ся тепер в цви-

тучім стані, так що є одною з перших наших Читалень

в Теребовельщині – не дістала ся в руки ворогів.

  В залученю-пересилаємо повновласть.

Про Ваші заходи просимо нас повідомити.

                   З правдивим побажаням    

  У 80-х роках XIX століття була збудована чотирикласна школа, де вчителював пан Ковальські, поляк за походженням. Саме він порадив батькам Михайла Бойчука, нині всесвітньовідомого художника, віддати сина у вищі школи, щоб не згубити його талант до малярства.

  До кінця XIX століття ще більше зростає чисельність населення села. Згідно даних праці Яна Олександра Байгера «Powiat Trebowelski» у 1899 році в Романівці проживало 1983 мешканці, втому числі 1919 у самому селі та 64 в панському маєтку. Автор подає цікаві дані віросповідання: 309 жителів села були римо-католиками, 1519 греко-католиками, 155 іудеями.

  Торкнулася Романівки й хвиля еміграції, за три роки – 1895 по 1898 в  пошуках кращої долі до Канади та Аргентини виїхало 15 чоловік.

   Теребовельський повіт опинився під російською окупацією вже 24 серпня 1914 року. Теребовля під російською окупацією була центром Теребовельського повіту і адміністративно підчинялася Тернопільській губернії.

Та хоч життєві умовини не були погані, то одначе все життя завмерло. Суд, школи, читальні і взагалі культурно-освітні інституції, були нечинні. Але не було ніяких переслідувань, не відбувалися ні особисті ні хатні ревізії. Люди працювали нормально.

  Наприкінці червня 1915 р. австрійські війська провели контрнаступ - лінія фронту пролягла через Сокаль, Золочів, Бережани та Галич. відступивши з Галичини й Буковини під натиском австро-німецьких військ, російська армія восени 1915 р. закріпилася на лінії "Кам'янець-Подільський-Тернопіль-Кременець-Дубно". У травні 1916 р. російські війська під керівництвом генерала Олексія Брусилова просунулись вглиб Галичини та Волині на 80-100 км, після чого лінія фронту залишалася незмінною до літа 1917 р. На фронтах Першої світової війни загинуло кільканадцять уродженців Романівки, серед них Михайло Афінець, Іван Кацан, Іван Бойців, Теодор Кацан, Михайло Бойців, Григорій Ковальський, Василь Бойців, Василь Крийцула, Василь Бойчук, Василь Кумка, Дмитро Бойчук, Михайло Пахолок, Василь Возний, Йосип Плекан, Іван Городинський та Ярослав Сергай.

   Школи відкрито щойно після російської революції. Розвал фронту з вибухом революції уможливив австро-німецьким військам відвоювати також і східні прикордонні повіти.

   В листопадові події, що закінчили І світову війну розвалом Австро-Угорської монархії і довели до утворення ЗУНР, включилася також і Теребовельщина.

   У висліді воєн, польсько-української (1918-1919) і польсько-большевицької (1919-1921), Галичина з Теребовельщиною опинилася під польською окупацією. 25 червня 1919 року Найвища Рада Мирової Конференції в Парижі уповноважила Польщу тимчасово окупувати Східну Галичину по річку Збруч. Після окупації Галичини всю країну залила хвиля страшного польського терору. Почалися масові арешти, заслання до концентраційних таборів, процеси за державну зраду польської держави, видавання смертних засудів, хоч українці ніякої державної зради супроти польської держави не вчинили. 

   Дня 3 грудня 1920 р. поділено Східну Галичину на три воєводства: Львівське з 28 повітами, Станиславівське з 16 повітами і Тернопільське з 17 повітами. Теребовельський повіт приділено до Тернопільського воєводства.

   Польськими мовними законами з 31 липня 1924 року усунено українську мову з урядування. В українських школах польська мова стала обов’язковою. Головний натиск покладено на науку польської історії і географії. 

   Нищено також і селян. У селян був голод на землю. Але польський уряд не брав цього до уваги. Навпаки, до 1930 р. скольонізовано близько 200 тисяч, а до 1938 р. близько 800 тисяч гектарів української землі польськими колоністами. При парцеляції великих посілостей на основі законів з 1925 р. заборонено українцям купувати грунти з парцеляції. Продавано їх тільки полякам, звичайно кольоністам з заходу з корінної Польщі. Все це робилося з метою спольонізування українських земель. Але ця безглузда, прямо божевільна політика шовіністів і імперіалістів силою факту викликала реакцію серед українського населення. Були це самочинні акти опору і саботажу. Палено поміщицькі двори, стирти, польські державні будинки.  

На початку 20-х років у чотирикласній Романівській школі навчання велося українською мовою. Сюди приїхали вчителі, що навчали дітей рідної мови – Ольга Музика, Лідія Науменко, Петро Весна. Прийнятий Польщею 1924 року закон заборонив користуватися українською мовою в урядових установах, українські школи перетворено на двомовні.

  За переписом населення 1931 року в Романівці проживало 2285 мешканців.

Впродовж міжвоєнного періоду в Романівці, яка належала до маєтностей Томаша Косінського, діяли кооперативи "Селянська поміч" та "Згода", які організували українців за принципом "Свій до свого по своє". Тут функціонували млин, власником якого був Максим Дубляк, кузня С.Коцюри, тютюновими виробами торгував Л.Штауб, а крамницю тримали Л.Хейтнер та І.Ландешерг.  

  

Серед польських родин, що мешкали в селі були Поляковські, Салецкі, Дродини, Грещуки, Явні, Рупи, Безверхні, Сови, Закарчевні (всього мешкало близько 30 родин поляків). Також проживало 8 єврейських родин: дві родини Штернів, дві родини Біглів, Кадиші, Шпови, Рісси, Ліби. Загальна поверхня села із належними йому землями становила 15,28 км.кв., до фільварку-двора належало 758 моргів грунту, а до селян, селянської власності 1082 морги.

  Фільваркове господарство належало дідичу – поляку Коженьовському. Він володів полями на Лисій горі та Сидорівці (всього близько 300 га). До маєтку входили панський будинок з просторими кімнатами та коридором, шість стаєнь, оборіг для снопів, млинок, молотарка. Маєток був загосподарований, довкола будівель росли по два ряди ліщини і сосен, зі сторони Великої Заводи був гарний садок шириною до 50 метрів, що простягався від дороги до оболоні. Дідич використовував працю найманих робітників – фурналів, а в літній час приймав на роботу сотні селян. Фурналі  доглядали за кіньми, худобою, свиньми, звозили в клуні врожай, працювали в полі. За свою працю отримували на рік 12 центнерів пшениці, грошові виплати, фіру соломи. Часто їм платили від снопа – кожен десятий - дванадцятий сніп селяни забирали собі. З приходом більшовиків у 1939 році панський маєток знищили: приміщення наказали розібрати, майно віддали на пограбування. 

                      

У 1927 році українська громада села починає будувати читальню «Просвіти», яку наступного року було освячено. При «Просвіті», головою якої був о. Володимир Балько, діяли й інші організації: організація «Луг», політична жіноча організація «Союз українок» на чолі з Марією Новіцькою, хор, духовий оркестр, бібліотека. Хором протягом 25 років незмінно керував регент церкви, виходець з Вербовець – Йосип Бойчак.

    

 Хор був великий і налічував близько 40 осіб. Ось імена хористів – Йосип Бойчак (диригент), Петро Вітвицький( I корнет), Богдан Музика( II корнет), Володимир Кравчук ( III корнет), Дмитро Субчак( IV корнет), Іван Яворський(бас), Володимир Дуда, Антін Мізюк, Григорій Музика, Камбій , Євген Городиський, Василь Стрибіцький, Михайло Довбень, Іван Кацан, Микола Кораль, Григорій Кораль, Дмитро Салій(бас), Володимир Салій, Іван Кораль, Володимир Кулик, Петро Плекан, Йосип Багрій, Марія Ковальська, Емілія Винницька, Марта Кораль, Марія Музика, Марія Довбень, Гелена Бойців, Марія Бойців, Софія Кулик, Марія Плекан, Марія Владика, Марія Хома, Марія Кулик, Стефанія Мелешко, Ольга Кораль, Марта Кораль, Ольга Остапів. У церкві хор співав під час служби, а в читальні під час урочистостей – народні пісні.

    В межах діяльності «Просвіти» проводилося навчання історії України, викладав її Борис Левицький. Це відбувалося у вигляді уроків самоосвіти, два уроки на тиждень. Керівник місцевої молочарні, що мала статус районової (виробляли масло, сир, займалися збутом продукції) – Клим Трачук, займався навчанням сільськогосподарської справи.

   

Духовий оркестр «Просвіти» у 1935-1936 рр.дістав нове дихання після того, як після пацифікації початку 30-х за власні кошти «Просвіта» села через Краків закупила в Чехословаччині 12 нових труб. Репетиції оркестри проходили під час навчання в читальні «Просвіти»; виступали в читальні, виїзджали з концертами в сусідні села. Диригентом оркестру був Михайло Музика( до 1944 р.), заступником був Дмитро Возьний. Музиканти: Петро Субчак, Іван Афінець, Іван Кораль, Дмитро Возьний (всі I корнет), Володимир Кораль, Максим Дубляк, Ярослав Кацан (всі II корнет), Володимир Плекан ( S - трубка), Михайло Музика(альт), Володимир Яворський (труба-тенор), Петро Остапів (труба-тенор), Дмитро Субчак ( S - трубка), Йосип Салій, Григорій Кораль( II корнет), Дмитро Дубіна (великий бас), Петро Станішевський (великий бас). До 1936 року музику викладав Дарлич з Дарахова.

  Активну позицію зайняли учасниці «Союзу українок»: раз на місяць організовували збори, виступали в драмгуртку, хорі.  Свою діяльність проводив також аматорський драматичний гурток, яким керував Василь Марків. Ставили вистави «Сватання на Гончарівці», «Запорожець за Дунаєм», «Назар Стодоля», «Наталка Полтавка» та інші. Для проведення виступів необхідно було подавати в Теребовлю запит і запрошення, деколи цензура викидала з програми окремі абзаци, виступи.

  Для підтримання діяльності організацій члени «Просвіти» сплачували в загальну казну 50 грошів членських внесків (на рік), члени «Лугу» - 1 злотий. Ці кошти витрачались на закупівлю гасу, направу підлоги, купівлю куртини, костюмів для вистав, канцелярських товарів.                            Діяльність «Лугу» (керівник Теодозій Дмитрук) була спрямована на піднесення національного життя, члени організації займалися влаштуванням фестин, аматорських вистав, виступів, відзначенням церковних свят. Співголовами  «Лугу» були Ярослав Умриш, Василь Стрибіцький і Антін Дуда.

                            Читальня «Просвіта» в Романівці

                пов. Теребовлі

відпис з Протоколу і з відомлення з ділового року

з дня 18/ІІ 1933. На засіданню вирішено що член орхистри

має підписати умову-деклірацію що одержав

іструмент читальний

засіданя 9/IV1932 рішав прибудувати гадиробу

       11/ІХ 1932 рішено на збірку Матірного Тов. у Львові

Виселала на наради філії «Просвіти» в Теребовлі

                  Корцети

в честь Тараса Шевченка

і гетмана Івана Мазепи присяга гетмана

 Місцева інтелігенція

1. Священник о. Балько Волод.

2. Учителька Андріївна Ольга

                Романівка дня 16/Х 1933                        за Виділ

              о. Балько Володимир

                     

                       Кружок "Рідна школа"

                            ДО

                  ГОЛОВНОЇ УПРАВИ "РІДНОЇ ШКОЛИ"

                                                    у Львові

                                                      Ринок ч. 10

            Підписані громадяни громади  Романівки

     повіту Теребовля постановили оснувати в себе Това-

     риство "Кружок Рідної Школи" ім. Тараса Шевченка

            Пересилаємо подання до Воєвідства попідписуване 10

     членами-основателями і в тому самому порядку попідписувані 5

     статутів.

            По думці 18 статута прохаємо призволити на засну-

     вання нашого Кружка "Рідної Школи", передати подання до дотич-     ного Воєвідства і нам переслати потверджене Воєвідством румбум.

            Письма до нас слати на адресу Кулика Івана

     в Романівці повіт Теребовля

     почта Mogielnica

              Романівка дня 26 вересня 1932

                  Підписи членів-основателів:

     Кулик Іван

     Кацан Петро

     Бойців Петро

     Кораль Михайло

     Кулик Максим

     Володимир Чайковський     

     Тютька Василь

     Коцюра Петро

     Струнь Гнат

     Думаньский Григорій

Відпис протоколу звич. загальних зборів кружка "Рідної Школи"

в Романівці, котрі відбулися дня 12.IX.1937 в домі чит. "Просвіта"

о год. 16.30. Порядок нарад:

1. Відкриття

2. Відчитання протоколу з попер. заг. зборів.

3. Звідомлення з діяльности Старшини кружка Р.Ш. і уділення абсо-

                            лютності уст. Старшині.

4. Рідношкільний реферат

5. Вибір нової старшини.

6. Вибір делєгатів на збори Пов. Зоуза кружків Р.Ш і на

                         зїзд "рідної школи" у Львові.

7. Внесення у зошити.

1. Збори відкрив гол. Музика Михайло, котрий візвав на секре-

таря Кораля Ярослава. 2. Гол. Музика Михайло відчи-

тав протокол з попер. загальних зборів, котрий

збори до відома приняли. 3. Звіт діяльности здавав

гол. музика Михайло виказуючи, що в діловому році

відбулося 3 вистави, 1 спільний концерт з "Лугом", був

теж гурток доросту в силі 28 чл. під проводом

голови аж до розв'язання Старіством. Дальше здавав

звіт касієр Марків Василь: прихід 35.50 зл. розх. 19.46 зл. остаток

в касі 16.04 зл. Бібльотекар Худий Петро подав, що бібльотека

числить 30 книжок, котрі були в обороті. Тому що конт. комісія

не провірювала діловодства, повіт. делегат кр. "Р.Ш" п. Копачівський

Т. вніс внесок на уділення абсолюторії уст. старшині, на що

члени одноголосно згодились. 4. Повіт. делєгат кр. "Р.Ш."п. Копа-

чівський Т. виголосив реферат рідношкільний про завдання Р.Ш. зокрема про діяльність кр.Р.Ш. організ. садків і діточок. бібльотек. 5. Після реферету вибрано старшину в такім

складі: гол. Музика Михайло, місто гол. Левицький Борис, секр. Кораль Ярослав, скарб. Марків Василь, бібл. Худий Петро, господ.

Стрільбіцька Паранька, член Бойчак ост. заступники:

Кораль Никола, Хома Гриць, Максимів Волод. Конт. комісія: Бабій Іван, Бойчук Василь, Думанський Никола. 6. На внесення

п. Дмитрука Теодозія вибрано одноголосно Левицького Бориса

та Кораля Ярослава яко делєгатів на збори пов. Союза круж-

ків Р.Ш. і на зїзд "Рідної Школи" у Львові. 7 . У внесках і запи-

тах ухвалено принумерувати такі часописи:

Шлях молоді, Дзвіночок, Журнал Р.Ш. Членські вкладки

ухвалено так як досі були то є 1 зл. На тім

гол. Музика Михайло замкнув збори о год. 18 і від-

співано національний гімн.

                                                                  Романівка 12.IX.1937

голова                            за старшину: секретар

М.Музика                                       Я. Кораль 

           спис місцевої інтелігенції.

1. Балько Володимир місцевий священник

2. Левицька Марія без заняття

3. Левицький Борис студ. техн. без заняття

4. Музика Михайло с. Осипа абсольвент без заняття

5. Трачук Клим технік молочарський

6. Андріївна Ольга учителька

7. Кораль Ярослав бувш. учень укр. гімн в Терн. без заняття

                  Романівка дня 31.ХІІ.1938 р.

                      Відомості

   отримані на підставі опрацювання Звідомлень читальні товариства «Просвіта» в Романівці за 1926-1935 роки. Вдалося встановити багато цікавих фактів із культурного та господарського життя громади с. Романівка у міжвоєнний період. У поданому тексті вжито термінологію тих часів.

   У час свого найбільшого розквіту читальня товариства «Просвіта» в Романівці мала власний мурований дім вартістю 2700 злотих, заінтабульований на членів товариства. Разом із читальнею у різні роки у домі працювали кооператива, районова молочарня, товариство «Луг», кружок «Рідної Школи».

   Діловодство читальні складали: касова книга, книга протоколів засідань Виділу, книга членів, спис книжок в бібліотеці, книга позичаючих, метрика самої читальні, книга чинностей.

   Читальники сходилися до читальні в неділю і свята, деколи і будні дні.

   У 1925 році засновано читальняну бібліотеку. Вона була отворена для позичаючих в неділю пополудни і в свята пополудни. Загальна кількість книжок – 137. Читальняна бібліотека набута з театральних вистав і членських внесків. Найбільше цікавили читачів господарські та історичні книжки. Читальня передплачувала у різні роки такі журнали і часописи: «Новий час», Наш прапор», «Громадський голос», «Житя і знаня» (журнал), «Юнаство», «Дзвіночок», «Хліборобський шлях», «Українські вісти», «Комар».

   У 1927 році читальня мала 193 члени, з них 153 мужчини, 40 жінок. Членська вкладка для старших становила 1 злотий, для молоді 0,50 зл.

Згідно анкетного листка, при товаристві «Луг» діяв театральний гурток в кількості 25 членів під керівництвом Василя Марківа. Режисерами були Кацан Мирослав і Василь Марків. Гурток грав на сцені читальні і протягом року давав до 24 вистав.

   Від 1930 року зорганізовано хор в кількості 30 членів, диригентом в якому був місцевий дяк Йосиф Бойчак. Хор виконував наступні пісні: «Ой горе тій чайці», «Пряду», «Пряла б я кудилицю», «Ой за гори за лиману», «Сивий голобочку», «Ой на горі пшениченька», «Широкий луг» тощо.

   При читальні зорганізовано жіночу секцію, її вела Марія Новіцька. Секція намітила собі завдання «щоби спровадити куховарку». Також при читальні була дута орхестра (духовийоркестр), що мала 10 труб, 2 кларнети і бубен.Орхестра виступала прилюдно на свята, на похоронах, деколи в Теребовлі.

   2.07.1934 року читальня була люстрована інспектором Гафковичем зі Львова, а 13.10.1935 року п. Теодозієм Копачівським.

   Читальня товариства «Просвіта» в Романівці мала зв'язок з сусідніми читальнями – з Могильницею, з Ласківцями. 

   У громаді села Романівка була польська утраквістична (двомовна) державна школа, діяла кредитова кооператива «Селянська самопоміч», досить добре розвивалася сільськогосподарська споживча кооператива «Згода». 

    Наприкінці 30-х рр. поляки заарештували в Романівці 15 юнаків, котрі відмовилися перейти на їх бік, прийняти їх віру. Григора Бойціва, зокрема, ув’язнили в Березі Картузькій.

   З 17 липня 1941 року до 25 березня 1944 року село перебувало під німецькою окупацією. За роки окупації з Романівки на роботи в Німеччину вивезли близько 50 юнаків і дівчат. З поверненням більшовиків за звинуваченням у націоналізмі були вислані в Сибір родини Антона Багрія, Ярослава Стельмаха, Семена Афінця, Григорія Мізюка, Володимира Кацана та інших. Окремих діячів визвольного руху було ув’язнено на 10 років тюрми: Володимира Салія, Ярослава Стельмаха, Володимира Плекана, Анатолія Чайковського, Григорія Афінця. Арешти й переслідування тривали до 1950 року.

  Після цього почалися утиски селян з метою створення колгоспу: людей заставляли писати заяви про передачу земель у колгоспну власність, заяви на вступ у колгосп, здавати худобу на користь держави, надавати позики державі. 

 Врешті протягом 1950 р. колгосп було сформовано, він отримав назву колгосп ім. Шевченка. Жителям доводилося працювати в ньому за копійки.    

                      

                          Протокол № 6

       заг. зборів к-пу ім. Шевченка Романівської сільс. ради

                  на день 1 квітня 1951 року

усіх повноправних членів к-пу                               813 осіб

Присутних на заг. зборах було                               576 осіб

голова заг. зборів Криворучка М.Й.                 секретар Булаєвич Г.М.

  члени призидії     1. голова р-ну тов. Данчук І.А.

                     2. ланкова к-пу тов. Кравчук М.Д.

                     3. гол. сільради тов. Владика Г.М.

                     4. ланкова к-пу тов. Багрій М.М.

                     5. член прав. к-пу тов. Бабій П.

            Порядок дня.

 1. Про політичне та організац-господарське зміцнення колгоспу, докладач голова к-пу тов. Криворучка М.Й. де сказав що в нашому к-пі не всі члени к-пу стараються зміцнювати колгоспний лад є ще так звані куркулі котрим колгоспний лад не подобається. Отже щоби наш колгосп був організ-господарсько міцний потрібно повести жорстоку б-бу з куркулями і їхніми однодумцями. Тут голова к-пу дав предложення щоби виключити з членів Кулика Івана Матвійов. як кулака Максимова Івана Даниловича як куркуля та Вакулінського Еміля Олексій. як самозафатчика колгоспної землі.

    Дальше по цьому питанню виступили:

     голова району тов. Данчук І.Анд. котрий рівнож піддержав предложення голови к-пу.

    Виступив член к-пу тов. Заборний Антін і дав предложення щоби наш колгосп був фінансово міцніший потрібно приступити до будівництва к-ного ставка.

    Виступив зав. фермою тов. Кулик: сказав що в нашому к-пі потрібно добитися плану по животноводству. Дав предложення щоби в цьому році законтрактувати найбільше молодняку в членів к-пу.

    Виступали бригадіри: тов. Сирота М.А. Багрій В.О. Думанський П. та Салій Теодор ланкові: Кравчук М.Д. Кулик А.Т. котрі доложили що будуть боротися за високий урожай по всіх культурах. Рівнож дали предложення щоби усі члени к-пу своєю працею допомогли їм в боротьбі.

    

                            Рішення     

       загальних зборів к-пу ім. Шевченка від 1/IV 1951 року

1. Зобов’язати правління к-пу і голову правління т. Криворучка М.Й. в найкоротший час добитися правильної організації праці в к-пі для чого:

   а) Добитися повного виконання розпорядку дня всіма колгоспниками. Встановити початок робочого дня, перерву на обід і час закінчення робочого дня.

   б) Організацію масового соціаліст. змаг. добитися щоденного виконання і перевиконання норми виробітку, а бригадирам і обліковцям правильно вести облік виконаної праці і зароблених трудоднів кожним колгоспником.

   в) Організув. роботу в к-пі так, щоби не було ні одного к-ка відстаючого, щоб не було ні одного к-ника який не виробив би не менше 150 трудоднів.

2. Зобов’язати правління к-пу та зав. фермою тов. Кулика добитися виконання і перевикон. плану розвитку тваринництва, добитися підвищення продуктивності тваринництва. Удій молока від кожної фуражної корови піднести до 1700 літер молока, для чого вже зараз дбати про теплу і ситу зимівлю скота. 

3. Зобов’язати правління к-пу до 1/X 51 року побудувати 4 приміщення для тваринництва з місцевих ресурсів, для чого усуспільнити всі стодоли колгоспників згідно статуту с-г артілі.

4. Добитися максимального підвищ. врожайності всіх с-г культур для чого потрібно

   а) за 5-6 робочих днів провести посів ярих зернових і на високому агротехн. рівні.

   б) за 3-4 робочих дні закрити вологу на всіх площах посіву.

   в) сурово додержуватись виконання правил агротехніки.

   г) організувати найкращий догляд за посівами, не допускати зубожіння площі посіву.

   д) за 10-12 робочих днів провести збирання врожаю і за 25 днів розрахуватись з державою по госпоставкам.

5. Просити органи МДБ звільнитися к-пу від ворожих елементів, які шкодять укріпленню колгоспів.

6. Зобов’язати правління к-пу виховувати і вивчати керівні кадри к-спу: ланкових, бригадирів, членів правління, товаришів. Звільнитись від таких які не оправдовують високого довір’я колгоспників.    

7. Зобов’язати правління к-пу ліквідувати знеохоту в роботі для чого закріпити землю за бригадами, технічні культури за ланками.

8. Максимально використати всі додаткові галузі виробництва для збільшення прибутків к-пу.

   а) побудувати в цьому році колгоспний ставок.

   б) широко розгорнути огородництво та садівництво.

   в) розвинути таку додаткову галузь як бжільництво.

   г) широко застосовувати ущільнений посів, по кукурудзі по картоплі квасолю і друге.

9. Виключити з членів к-пу куркулів Кулика Івана Матвійовича, Максимів Іван Данилович та розкрадача к-ної землі Вакулінського Еміля Олекс.

   Загальні збори колгоспників к-пу ім. Шевченка завіряють Райвиконком, Р.К.К.П. (б) У що колгоспники і колгоспниці в 1951 році докладуть всіх зусиль щоб виростити високий врожай зерн. і техн. культур щоб піднести продуктивність тваринництва щоб к-сп став більшовицьким а колгоспники заможнішими

Голова зборів          Криворучка                   Секретар               Булаєвич 

                          

Протокол № 9

      засідання правління к-пу ім. Шевченка Романівс. с/ради

                       на день 5 квітня 1952 року

Присутності членів правління

          1 Кравчук М.Д.                     4 Безверхний Григ.В.

          2 Владика В.Т.                     5 Струнь П.Л.

          3 Пахолок В.М.                     6 Субчак Д.І.

Запрошені т. Сірман, т. Левенець, Свиридов

голова к-спу        Мізюк          

Секретар         Кацан

            Порядок денний

1.Довиділення обов’язків за членами правління по догляду за тваринництвом.

2. Вибір полевода.

3. Вибір заступника голови к-пу.

4. про підготовку приміщення для циплят.

5 про приділення млина для к-пу

6 ріжне

По першім питанню виступив голова к-пу Мізюк М.Т. і сказав що нам потрібно закріпити членів правління по животноводству с тим що в нашім к-пі немає зав ферми

Виступив член правління Струнь П.Л. і сказав Чайковський П.М. котрий закріплений по тваринництві зав фермою а не виконує своїх обов’язків знять його завферми і віддати слічим органам

   Правління рішило знять Чайковського П.М. зав ферми колгоспної і віддати слічим органам.

Виступив голова к-пу Мізюк М.Т. і сказав що нам потрібно вибрати зав фермою на місце Чайковс. П.М.

   Виступив член правління Струнь П.Л. і сказав що в нас є вибраний завферма Смолярський Петро котрий не хоче прийняти свого обов’язку завферми

   Правління вирішило вштрафувати т. Смолярського П. на 5 трудоднів за неявку явитись на засідання правління. 

Виступив голова к-пу Мізюк М.Т. і сказав що нам потрібно закріпити членів правління по тваринництву

     за рогатою худобою члена правління Пахолок В.М.

       за свиньми члена правління Владика В.Т.

       за вівцями і птицею Кравчук Марія Д.

       щоби доглядали чи тваринництво ість і п’є

По другому питанню виступив голова Мізюк М.Т. і сказав що нам потрібно вибрати полевода

Правління рішило одноголосно вибрати полеводом Ділая Івана Семеновича

По третому питанню виступив голова к-пу Мізюк М.Т. і сказав що нам потрібно вибрати замісника голови к-пу

Правління рішило вибрати замісника голови к-пу т. Струня Павла Луковича

По четвертому питанню виступив голова к-пу Мізюк М.Т. і сказав що нам потрібно підготовити приміщення для циплят котрі надійдуть анкобату

Правління рішило закупити госфондоскуу хату належала раніше Думанський Петрови Ів.

Правління рішило просити сільради виконкому щоб продати хату на приміщення для циплят

Виступив голова к-пу Мізюк  і сказав що нам потрібно просити Райвиконком Буданівської районної ради депутатів трудящих про приділення млина на користь к-пу ім. Шевченка 

Правління рішило просити Виконком Буданівської районної Ради деп. трудящих передати колгоспу ім. Шевченка млин у селі Романівка який належить харч-прому, млин зруйнований побудований у 1900 році. Має один валець млин водяний потужністу до 3 цент. помолу на добу. Млин належав до 1940 року властителю Дубляк Миколай в 1940 році Радянська влада передала млин в користування в колгосп ім. Шевченка с. Романівки, В 1944 року переданий харч-прому

Голова к-пу                                                                        Секретар                 Кацан 

                                       /за матеріалами Теребовлянського районного архіву/

  

У другій половині 60-х років село почало жити краще – було збудовано дитячий садок, лазню, нові приміщення свинокомплексу(одного з найбільших в області), значно розширено машинно-тракторний парк.   

   Протягом 70-80-х років у два етапи було проведено меліорацію річкової долини Гнилої Рудки, побудовано два ставки (у 1987 році). За даними «Історії міст і сіл УРСР. Тернопільська область» 1973 року в селі було 527 дворів, проживало 1511 чоловік населення. На цей час у восьмирічній школі 16 вчителів навчали 288 учнів; був клуб на 160 місць, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, відділення зв’язку, 4 магазини, пологовий будинок.      На території села встановлено монумент Слави воїнам, що полягли у Великій Вітчизняній війні (1971 р.), пам’ятник воїнам ОУН-УПА, що полягли за волю України (02.09.1990 р.), Могила, присвячена Державності України і полеглим за волю України (30.09.1990 р.), пам’ятник братам Бойчукам (1992 р.), пам’ятний знак, в честь проголошення Незалежності України (1992 р.). В північно-західній околиці села розташовані два заповідні об’єкти: орнітологічний заказник місцевого значення «Романівський» та гідрологічна пам’ятка природи «Романівське джерело».           

   В селі є дві церкви: Українська Автокефальна православна церква Воздвиження Чесного Хреста (споруда кам’яна, рік побудови - 1842 ) та Українська Греко-Католицька церква святого Миколая (споруда мурована, рік побудови – 2008).    

         Храм Воздвиження Чесного Хреста Господнього

Настоятель - протоїєрей Михайло Кокора

   У центрі села виблискує куполами церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього. У 1735 році на її місці стояла дерев'яна. У 1842 році збудували новий храм з червоного каменю. Довгий час він був дочірнім храмом церкви св. Арх. Михаїла у селі Нова Могильниця. Парафіян було багато: у 1842 р. - 1900, у 1935 р. - 1960. 

   Одним з перших священників був Петро Савчинський (згадка 1882 р.), з 1910 року служив свящ. Іван Яворський. У 1924 році Яворському прислуговував свящ. Володимир Балько.

   З 1935 року церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього стала самостійною. Священником став Володимир Балько, якого поховано у селі. Після нього деякий час служив свящ. І. Яворський. В середині 60-х років церква декілька років була закритою.

   Після свящ. Яворського на парафію прийшов свящ. Кошик, згодом до обов'язків священника приступив Гайдукевич, після нього - свящ. Пеняк, з 1979 р. до 1983 р. свящ. Павко обслуговував окрім парафіян Романівки парафіян с. Ласковець. У 1983 р. свящ. Валерій Кудряков на парафії пробув півроку. З 1984 р. до 1989 р. служив свящ. Павло Крицький, з 1989 р.- свящ. Б.Піскорський. З 1991 р. служив свящ. Михайло Бобик, з 1992 року - свящ. Михайло Кокора.

   Царські врата іконостасу, за переказами старожилів, збережені й перенесені з Підгірянського монастиря, коли польська влада почала його руйнувати.

   (матеріал статті про церкву подано згідно видання "Храми Української Православної Церкви Київського Патріархату. Тернопільщина. Тернопіль: ТОВ "Новий колір", 2012 - 396 с." (сторінка 335).

Священники, що служили у селі Романівка:

о. Іван Яворський

о. Володимир Балько (сидить в центрі)

о. Мар'ян Пеняк

о. Валерій Кудряков - в подальшому Митрополит Київський і всієї України Мефодій, третій глава Української автокефальної православної церкви у 2000-2015 роках

о. Богдан Піскорський (у ряду священників - перший зліва), о. Михайло Бобик (у ряду священників - третій зліва) 

о. Михайло Кокора у храмі Воздвиження Чесного Хреста Господнього з вчителями та учнями школи

Станом на 01.01.2017 року в Романівці є ЗОШ I-II ст., в якій 15 вчителів навчають 60 учнів, клуб із залом на 160 місць, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, відділення зв’язку. На приміщенні школи є дві меморіальні таблиці присвячені братам Михайлу і Тимофію Бойчукам та Ярославі Стецько.

   Романівка – батьківщина відомих в межах України та світу діячів української культури та політики. Про них наступний матеріал.

                           Андрейко Дмитро

(1869, с.Романівка, нині Теребовлянського району Тернопільської області – 04 лютого 1925, м.Нью-Йорк, США)

Український педагог і громадсько-освітній діяч у США. Закінчив учительську семінарію в Тернополі, учителював у Теребовлі. 1907 року виїхав у США; був учителем, директором шкіл у Нью-Джерсі та Нью-Йорку. Від 1909 – секретар товариства «Просвіта», від 1920 – член головного уряду Українського народного союзу та редакційної колегії газети «Свобода». Автор «Практичних вказівок для вчителів українських шкіл в Америці» (1916), «Букваря» (1918, обидві – Філадельфія) та шкільних читанок. Редактор освітнього журналу «Цвітка» (1914 – 17) та «Рідна школа» (1918 – 19). Зібрав, упорядкував і видав у Нью-Йорку 2 збірки під назвою «Звуки України» (1919, 1923) із текстами і нотами українських пісень.

 Б.Ясінський. Андрейко Дмитро // Тернопільський енциклопедичний словник.Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», том 1, 2004.                                                                                        

                                                

    Бойчук Михайло Львович

   (30.10.1882 р. – 13.07.1937 р.)

                

Життєвий шлях Михайла Бойчука в дійсності повторює тисячі життєвих представників «Розстріляного Відродження». Він виростав і мріяв, вчився і навчав, створював безсмертні творіння, любив своїх друзів, був відданий своїй землі. Чи були варті варвари, що знищили спочатку безвинного художника, а потім і його твори, ті що поховали пам'ять про нього на багато десятиліть, такого простого натхненного життя – важке питання. Але те, що земля, що вирощує подібних людей, вартувала його, як і багатьох інших, - відповідь однозначна.

    Михайло Бойчук  народився 30 жовтня 1882 року в селі Романівка Теребовлянського району Тернопільської області – територія ця тоді входила до складу Австро-Угорщини. Сам він згадує про дитинство доволі скупо: «Маємо там, на Теребовлянщині, ніби до сих пір княжу культуру, перед європейську на справді національній(культурній) основі. Обряди грають головну роль в сільському житті: колядки, щедрівки і так далі. Я виріс під їх впливом, закоханим у спів. Найбільше духовного багатства я запозичив від цього». Закінчивши народну школу і взагалі не маючи грошей 16 – річний Михайло виїхав до Львова. Середньовічна краса міста вразила його, і горда життєрадісна молода людина, впевнена в своїх силах, зуміла поступити в промислову школу, де і був помічений його неординарний талант. Син бідного селянина вже з перших днів своїх занять попав під опіку Президії Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, а пізніше – відомого мецената і колекціонера митрополита А.Шептицького.

    Завдяки таким впливовим покровителям Бойчук отримав чудову освіту в Європі: спочатку у Львові в художника Ю.Панькевича, потім в малярській школі і Відні ( 1899 р.), в Краківській академії гарних мистецтв (закінчив в 1904 р. з срібною медаллю) і вдосконалював своє мистецтво в Мюнхені в Марра. У 1908-1911 рр. він жив і працював в Парижі в академії Рансон, в майстерні П.Серюзьє. Бойчук пропустив через себе небачений потік стильових форм: від культури давніх епох – єгиптян, ассирійців, еллінів, одухотворених візантійців – до найновіших досягнень модерну (імпресіонізм, сецесія, експресіонізм, кубізм, синтеїзм і клуазонізм) – і для кожної з них будучи учнем віддав своє. Але як художника його більше приваблювали лаконічність, міцність композиційних рішень і колористична сила, властива пензлю Миколи Реріха. Бойчук звернувся і до життєвих витоків українського мистецтва. Доповідь «Українське давнє мистецтво», з якою він виступив в Парижі в 1909 р. на зібранні ним же створеного Українського товариства, виявила, що художник остаточно і безповоротно схилився до течії монументалізму. Після декількох виставок своїх картин в «столиці мистецтв» (Осінній салон, 1909 р.; Салон незалежних, 1910 р.) Михайло Львович отримав широке визнання як художник-новатор. Він часто спілкувався з такими майстрами Франції, як Дерен, Пікассо, Брак, був знайомий з Д.Ріверою, який пізніше став засновником мексиканської школи монументалізму.

    Ерудований, наділений даром переконувати і вести за собою, Бойчук згуртував у своїй майстерні земляків і однодумців, тим самим заклавши основу майбутньої школи. Паризьке братство українсько-польських художників мріяло про відродження «великого стилю», який Г.Аполлінер назвав «неовізантизмом», підкресливши, що митці цього напряму «подібно до поетів, з легкістю можуть підтасовувати століття». На Михайла Львовича чекали в Європі пошана і слава, але несподівано для всіх він повернувся до Львова, де розмальовував дзвіниці дяківської бурси і створив для неї велику монументальну ікону «Тайна вечеря». Окрім того, Бойчук на два роки став справжнім лікарем для цінних ікон XV і XVI ст., працюючи зі своєю школою в Національному музеї. Тут до учнів майстра приєдналась і його знайома по Парижу, талановита художниця і ксилограф, полька за походженням Софія Налепинська, яка не тільки увійшла до складу групи, підтримуючи ідеї Бойчука, але й в наступному стала його жінкою і матір’ю їх єдиного сина.

    Бойчук також виконав розпис церкви в Ярославі (Польща), періодично працював у Києві і на Чернігівщині, де його приваблювали пам’ятки часів Київської Русі. У львівському домі М.Грушевського він познайомився з відомим художником і архітектором В.Кричевським, який при сприянні Російського археологічного товариства і А.Шептицького запросив майстра здійснити реставраційні роботи в церкві XVII ст. в с.Лемехи, що на Чернігівщині в маєтку графів Розумовських. Ця робота продовжувалась декілька років. З 1914 р. в поїздках Михайла Львовича супроводжував його талановитий молодший брат Тимофій (1896-1922 рр.), який стрімко наздогнав в майстерності свого єдиного керівника і став його другим «Я». Вони мислили, відчували і бачили світ однаково, і в середовищі «бойчукістів» Тимка визнали незамінним «асистентом» Михайла Львовича.

    Перша світова війна зупинила роботу всієї групи: братів Бойчуків, галичан за походженням, але піддані Австро-Угорщини, були інтерновані на Південний Урал, а потім в Арзамас. Ці скитання сильно підірвали здоров’я молодшого Тимка. У 26 років він помер від туберкульозу легень в страшних муках.

    З 1917 р. Михайло Львович проживає в Києві. Художник що закликав до рішучого оновлення національної традиції і той, хто вважав монументальний живопис якнайкращим для цього видом мистецтва, став одним із засновників і професором Української Державної Академії мистецтв. А в 1918-1919 рр., він, окрім викладання в академії, займав посаду головного художнього керівника державних виробничих майстерень.

    Бойчука надихало сподівання на революційне відродження національного і духовного життя України, але він не міг передбачити до кінця наслідків соціальних змін. «Ми будемо будувати міста, розмальовувати будинки – ми повинні творити Велике Мистецтво. Це наш творчий шлях», - з натхненням закликав за собою майстер своїх студентів. Як відзначав його сучасник, мистецтвознавець І.Вигнанець, «Бойчук зі своїми учнями за короткий проміжок часу увійшов у всі галузі творчого життя України: кераміка, ткацтво, килимарство, друк(гравюра по дереву, книжна графіка), скульптура, і навіть український ляльковий театр вперше був відроджений бойчукістами».

    Відроджуючи українське мистецтво, Бойчук намагався перш за все відродити його моральні критерії, духовно-емоційну атмосферу. Будинок Михайла Львовича, за свідченням його учнів, був для них незабутньою творчою лабораторією, де їх оточували «дорогоцінні зразки» народного мистецтва, проходили диспути. Атмосфера була по-сімейному теплою і приємною – разом святкували Різдво і Великдень, в майстерні звучали стародавні українські пісні і запальні гуцульські танці. Як в старих іконописних школах, учні опановували всі етапи творчого процесу – від виготовлення фарб до загальної роботи над фресковими композиціями. «Молодий художник повинен виховуватися в процесі роботи під керівництвом майстра, використовуючи матеріал, оволодіваючи значенням ліній і форм. Він повинен постійно знайомитись з властивостями матеріалів і зі стихійними законами форм», - відзначав Бойчук.

    Піонер монументалізму, блискучий педагог і теоретик, він об’єднав довкола себе групу молодих художників, куди входили І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко, В.Кушинська, С.Налепинська - Бойчук, І.Жданко, Г.Синиця, К.Гвоздик, Н.Рокицький та інші. Самостійно перетворюючи прийоми середньовічних, ранньоренесансних і фольклорних настінних розписів, його школа з 1927 р. визначила програму «Асоціації революційного мистецтва України». В стилі модерну представлені в творчості Михайла Львовича «вічні теми» - материнство, праця, людина і земля на фоні соціальних буревіїв. Серед найважливіших колективних праць Бойчука з учнями – фрески в Луцьких казармах (1919 р., 14 великих тематичних полотен), і Кооперативному інституті в Києві (1922-1923 рр.) , розписи павільйону на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві і декорації до постановок Л.Курбаса. «Твори скупі, майже аскетичні в своїх засобах виразності, але за цією скромністю стоїть бездонна глибина змісту і велика внутрішня сила. В благородних лініях обрисів видно традиції Сходу, Візантії, іконопису. В бездоганності ритмів, вишуканості образів є відголосся художнього середовища Парижа, в якій  творили особливо близькі для Бойчука А.Дерен і А.Модільяні. Але якими б відчутними і зоровими не були

витоки і аналогії, він створив такий органічно вартісний сплав, який стане в майбутньому його самобутньою творчою манерою, відкриє можливості нового шляху відродження українського мистецтва, який полягав в синтеїзмі, у створенні величних монументальних комплексів». Так оцінюють спадщину Бойчука Л.Ковальська і Н.Присталенко.

    Незабутньою сторінкою діяльності школи Бойчука було відновлення виробництва кераміки в Межигір’ї. У 1921 р. за цю титанічну працю взялися деякі з його учнів. «Відважні лицарі голодного Ренесансу» встановили обладнання, розробили технологію, налагодили виготовлення виробів. З часом Межигірський керамічний технікум перетворився у вищий навчальний заклад, який через високий рівень кваліфікації випускників порівнювали з прославленим німецьким Баухаузом. На початку 30-х рр., коли широко розвернулася кампанія переслідування національних культур, роботу учбово-виробничого комплексу припинили.

    Але Бойчук, в першу чергу, залишався найвидатнішим монументалістом

свого часу. Кращою із його робіт став розпис Селянського санаторію на узбережжі Хаджибейського лиману під Одесою ( 1927-1929 рр.). Перший у вітчизняному мистецтві художньо-архітектурний ансамбль являв собою 600 кв.м. фресок. Класична простота живопису, висока пластична культура і досконале мистецтво поставили його в ряд кращих творінь монументального мистецтва епохи. Колеги-художники називали ансамбль «чудом XX століття». Селяни ж, оточені теплим, золотистим колоритом фресок, говорили: «Гарно як у церкві».

    Художник працював і з малими живописними полотнами. Із тих, що

збереглися найбільш відомі: «Жінка спить», «Біля буфету», «Селянська сім’я», «Жінки біля яблуні», «Робітник і робітниця», портрети М.Грушевського, Б.Лепкого, і, звичайно, «Біля яблуні». Цей твір відтворює основну ідею всіх «бойчукістів» про зміст родового дерева, подібну до сентенції Г.Сковороди: «Не вчи яблуню родити яблука, вже сама природа її навчила. Загороди її лише від свиней, зітни будяки, почисти від гусені». Цей роздум стосується як виховання особистості, так і всього народу і його культури.

    Останньою працею школи Бойчука став розпис в Червонозаводському театрі в Харкові (1933-1935 рр.). Навіть відзначені певним компромісом з новим режимом, вони були сприйняті як прояв «буржуазного націоналізму». Чотири фрески розміром від 20 до 40 кв.м. – «Свято урожаю в колгоспі» (М.Бойчук), «Відпочинок» (І.Падалка), «Індустріалізація» (В.Седляр), «Фізкультура і спорт» (О.Павленко) – були для вчителя та його кращих вихованців можливістю зберегти свої життя після розпочатих з 1928 р. гонінь на групу. Ескізи багаторазово переглядались і затверджувались «товаришами» Затонським, Хвилею, Постишевим, Косіором. Як наслідок над щасливими обличчями колгоспників з’явились портрети вождів.

    Але ні вимушена згода, ні заступництво Н.Скрипника не врятували Михайла Львовича. В 1936 р. митець і ряд його учнів стали жертвами «великого терору». Всі створені ними розписи були по-варварському знищені, а поняття «бойчукізм» довгий час офіційно вважалось лайкою. 13 липня 1937 р. в одному з таборів ГУЛАГУ (за іншими свідченнями – в Жовтневому палаці в Києві) були розстріляні професор Михайло Бойчук і його учні Іван Падалка і Василь Седляр.

    Сьогодні мистецтво Бойчука і його послідовників вивчається по старих фотографіях, а також за допомогою небагатьохстанкових робіт майстра, які збереглись завдяки особистій мужності друзів і шанувальників його мистецтва. Добре ім’я і творчість необґрунтовано репресованого художника повернув із забуття історик і книгознавець С.Білокінь 12 грудня 1987 р. на «реабілітаційному» вечорі Союзу художників України. Але і втрачене життя засновника першої в світі школи монументалізму і його «розстріляні»

твори залишились плямою, що не змивається на сумлінні варварів тоталітарного режиму.   

 В актах крак. Академії Мистецтв знаходимо про М.Бойчука ось такі дані:« Михайло Бойчук народжений 1882 р., в Романівці, Галичина, греко-католик, шкільну освіту відбув приватно. До Академії Мистецтв у Кракові прийнятий в 1899 р., студію закінчив 1904 р. після 11 семестрів. Вчився рисунку й малярства у професорів Ф.Цинка, Й.Унєжинського й Вичулковського. Належав до най здібніших учнів Академії, що відзначено його оцінками, а попри це склав іспити з перспективи, анатомії, двічі з історії мистецтва та науки про стилі. В 1901 р. дістав за свої праці, виставлені в Академії бронзову медалю, через рік пізніше дві конкурсові нагороди, а в 1904 р. срібну медалю».

    Михайло Бойчук , як і інші студенти українці, які відбували мистецькі студії в Кракові, оглядали й захоплювалися мистецькими пам’ятками, що збереглися в тому місті. Увагу Бойчука прикував зокрема стінопис каплиці Чесного Хреста в катедрі на Вавелю, твір староукраїнських малярів з р. 1470, що працювали з доручення короля Казимира Ягайловича. Бойчук дуже пильно вивчав оцю поліхромію в її дусі розмальовував пізніше у Львові молитовню дяківської бурси на замовлення Митрополита Шептицького. На працях того митця, під час його студії у Кракові, коли він так щиро захоплювався декоративним малярством, закривається перша доба його мистецької творчости. Дальший етап його діяльності припадає на терен Києва , де він включився в організацію української державної Академії Мистецтв і став від 1917 р. її професором у відділі монументального малярства. Цю добу виповнила його широка педагогічна праця, коли Бойчук як виховник молодих талантів, перевищував Бойчука образотворчого митця.

    З цієї першої краківської доби залишилася два його твори, виконані в наскрізь реалістичному дусі. Є ними два портрети проф. Богдана Лепкого й його дочки Наталії, що зберігаються тепер у родині поета. Дальша доля Бойчука трагічна: большевицька влада арештувала його за «мистецькі ухили» і він помер у концтаборі.

      «Теребовлянщина в спогадах емігрантів» (ст. 203, 204)         

         Стецько Ярослава Йосипівна

                          (Музика Ганна-Євгенія)

           (14.05.1920 – 12.03.2003 рр.)  

           

Ярослава Стецько(з дому Музика) народилася 14 травня 1920 року в с.Романівка Теребовлянського району на Тернопільщині. Навчалася у рідному селі, згодом – у Теребовлі, де з відзнакою закінчила гімназію і Гуманістичний ліцей. Належала до Марійської дружини, спортової, співала в хорі. До Юнацтва ОУН вступила, навчаючись у ліцеї. В 1939 році, на прохання отця декана Мохнацького і доктора Воробця аби уникнути більшовицьких переслідувань, п. Слава переїжджає до Львова. Однак до Львова вона не доїхала, а зійшла у с.Дев’ятниках, де мала знайому ще з Теребовлі черницю, котра й допомогла приписатися в околиці. Згодом п.Слава стає директором школи в Юхнівцях.

    Життя проходило мов на лезі бритви: у день вчила дітей, увечері працювала в обласному Проводі ОУН, а ще доїжджала до Львова на заочні студії з філософії. Перед вибухом війни довелося перейти в підпілля, що врятувало її від арешту і ймовірної смерті.

    Восени 1941 року переселяється до Львова, де студіює в Політехніці будівництво мостів і доріг. Там закінчила п’ять семестрів. Була членом обласного Проводу юнацької мережі ОУН, а відколи створилося УПА, під проводом Катерини Зарицької розбудовувала Червоний Хрест в Україні. Навесні 1943 року її заарештовують і до осені вона перебуває у в’язниці. 1944 року дістала доручення на проведення вишколу в Перемишлі. В цей час більшовики захоплюють Львів і вона за наказом Проводу виїхала на зв'язок до Відня, де перебувала аж до приходу червоних. Від Ярослава Стецька одержала доручення перевести групу людей до Баварії. Після того недовго жила в Авсбурзі, потім – у Мюнхені.

    У 1946 році вийшла заміж за Ярослава Стецька. Оскільки працювала в спектрі зовнішньої політики та Антибільшовицького Блоку Народів(АБН), то часто здійснювала поїздки в різні частини світу. В Мюнхені Слава Стецько закінчила мовні студії(англійська та французька мови) при правничому німецькому інституті та здала магістерські іспити з політичних наук в Українському Вільному Університеті. Брала участь у підготовці конференції АБН у Мюнхені, Лондоні, Манчестері, Парижі, Римі, на Мальті, у Торонто, Вашингтоні, Нью-Йорку, була учасницею міжнародних конференцій – Азійської Антикомуністичної Ліги (АПАКЛ), Конференції Південноамериканського континенту, Американської ради за Свободу. Особливого значення заслуговує її діяльність в АБН. Довгі роки вона була редактором журналу «АБН - коренспонденс». З доповідями для українських громад і чужинецької публіки неодноразово відвідувала австралійський континент, Аргентину, і Бразилію, майже щороку – Америку та Канаду, дуже часто – Англію, Бельгію, Францію, Іспанію, Австрію, кілька разів побувала в Голландії та скандинавських країнах. Слава Стецько 25 разів відвідала Далекий Схід для участі в міжнародних конференціях на Тайвані, у Токіо, Кіото, Манілі, Бангкоку, Нью-Йорку, Делі, Сеулі, Сінгапурі, Гонконзі.

    Їй випало щастя працювати в когорті славних українських лицарів – націоналістів-революціонерів: з провідниками ОУН Степаном Бандерою, Степаном Ленкавським, Ярославом Стецьком і з цілою плеядою членів Проводу ОУН з усіх континентів. Разом з Ярославом Стецьком вони часто відвідували патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого, не раз бували в банд-Бруку на зустрічах з Патріархом УАПЦ Мстиславом. Дружні відносини підтримували з митцями – Григорієм Круком, Северином Бурачком, Святославом Гординським, Михайлом Черешньовським, мали зустрічі з такими державними мужами, як Мак ілен(Великобританія), Крафт(Данія), Чан Кай Ші(національний Китай), Льомбардо(Італія), Гортон(Австралія), Діффенбейкер(Канада), Рональд Рейган, Збігнев Бжезінський(США), Маркес(Філіппіни), Салязар(Португалія) і цілою низкою парламентаріїв з різних кінців світу.

    Була членом Проводу ОУН, членом ЦК АБН, а з 1986 року – Президентом АБН. Відтоді – член Президії ВАКЛ(Світової Антикомуністичної Ліги) і співголова Європейської Ради за Свободу.

    Слава Стецько вперше приїхала в Україну в червні 1991 року, щоб взяти участь у відзначенні 50-ліття Акту відновлення державної незалежності України. У липні того ж року Восьмий Великий Збір ОУН обрав Славу Стецько Головою Проводу Організації Українських Націоналістів, котру очолювала по 2000 рік. У березні 1992 організовує конференцію українських націоналістів у Києві, а в жовтні цього ж року на установчому з’їзді Конгресу Українських Націоналістів Славу Стецько обирають головою. На цій посаді була вона до останніх днів свого життя.

    Перемогою ідеї українського націоналізму було й триразове обрання Слави Стецько народним депутатом України.

    12 березня 2003 року перестало битися серце вірної дочки українського народу. Понад 10 тисяч патріотів з усіх регіонів України зібралося аби провести в останню дорогу сл. пам. Славу Стецько. Поховали її на Батиєвій горі Байкового кладовища в Києві, неподалік могил нескорених Василя Стуса, Миколи Литвина і Валерія Марченка.

    Усе своє життя Слава Стецько присвятила боротьбі за Україну, справі визволення українського народу з неволі, чесно сповнюючи першу заповідь Декалогу: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї.»             

        Мар’ян Петрович Субчак     

   (27.06.1932 р. - 02.06.2008 р.)

   Барвиста палітра життя художника.

             

Біографічна довідка: Мар’ян Петрович Субчак народився 27 червня 1932 року у с.Романівка Теребовлянського району в родині столяра. Навчався в місцевій школі. У 1947 році за малювання української символіки і виготовлення антирадянських листівок був репресований на 10 років. Покарання відбував у дитячій трудовій колонії м.Дрогобич. З настанням повноліття його вивезли етапом у Сибір, за полярне коло, у Воркуту. В зоні вічної мерзлоти працював на вугільних шахтах. Після смерті Сталіна у 1953 році вийшла амністія на колишніх малолітніх в’язнів. У 1954 році митця було реабілітовано і звільнено з-під варти. Повернувся в рідну Романівку. Відслужив у війську в Уральській тайзі. Закінчив Тернопільську художню школу, Теребовлянське культурно-освітнє училище, заочно – факультет образотворчого мистецтва Московського університету мистецтв. Організатор і керівник художньої студії при районному будинку культури(1962 р.). Вчитель малювання і креслення в Теребовлянській школі-інтернаті для дітей з фізичними вадами. Вчителював у своїй рідній Романівці, де вчилися всесвітньовідомі художники – брати Бойчуки. Викладав у вищому училищі культури. Ініціатор створення відділу декоративно-ужиткового мистецтва. М.П.Субчак – учасник багатьох виставок у Москві, Києві, Тернополі, Дрогобичі. Працює у техніці акварелі, гуаші та олії. Його твори зберігаються у Тернопільському, Бережанському і Теребовлянському краєзнавчих музеях, Приватних колекціях Австралії, Італії, США, Німеччини, у музеї Тараса Шевченка в Палермо(Канада). Митець, народний майстер живопису, відмінник освіти України, лауреат мистецької премії імені Ярослави Музики, ветеран праці. Виховав двох синів, ростуть четверо онуків.

         
Створити дивосвіт саду пензля, поєднати в одне ціле розмаїття гами фарб, складних душевних уявлень, передавати свій талант юним обдаруванням – своїм учням, віднайти і запалити іскру таланту в кожній душі, дати їх поштовх, обережно розкрити, прищепити любов до образотворчого мистецтва – цей воістину Божий дар має мій дідусь Мар’ян

Петрович Субчак. Із серцем музи, кришталевою душею, з крицею доброти, духом граніту і сталі.

    …На широку світлу площину білого снігу на передньому плані картини навскіс падають сині тіні від темно-коричневих стовбурів старих дерев, за котрими сіріє затягнута міцним льодом річка Гнізна. Через неї перекинуто кам’яний міст. А далі, на фоні сірого зимового неба, ледь видніють невиразні будівлі. Такий сюжет картини «Зимовий день»(1968). Здавалось би, звичайний зимовий пейзаж. Але в ньому щось є особливо-індивідуальне, авторське, що змушує замислитись. Адже тінь від темного, старого, отже минулого, падає на молоді паростки, що крізь крижану, задубілу кірку верхнього шару снігу пробиваються до сонця. У цій картині закодовано, мабуть, нерадісне дитинство Мар’яна Субчака, яке перекреслила репресивна машина.

Перші картини юного художника потрапляють на виставку, влаштовану у дитячій колонії в Дрогобичі (1951). Вдруге він став учасником виставки творів політв’язнів, котра була відкрита в Заполяр’ї на шахті № 7 у Воркуті (1954). У тих своїх перших виставлених роботах юний митець відобразив в пам’яті краєвиди рідного краю. У замріяних пейзажних мотивах виразно простежуються туга за Україною, батьківським домом, родиною. У ранніх картинах, написаних у період заслання («Краєвиди Дрогобича», «Дрогобицькі сосни», «Каторжани – на роботу в шахту», «Концтабір для політичних в’язнів. Воркута»), художник відображає ту гнітючу реальність, яку довелося пережити йому і тисячам інших політв’язнів.

    Після повернення додому художник не перестає творити. Він досконало оволодіває технікою письма акварельними та гуашевими фарбами. Його хист виявився у різних жанрах живопису – портреті, натюрморті, ліричному, епічному, індустріальному та архітектурному пейзажах.

 

Перебуваючи в Канаді (1998), художник захопився екзотикою того краю і натхненно відображав усе, що потрапляло в поле зору і привертало його увагу. Помітна деяка невластива художникові і його українським пейзажам барвистість картин, яка відчутна у відображенні не лише осінніх дерев, але й неба та гір. Канадський період у творчості дідуся був плідним, але дуже коротким(три місяці). Ностальгія повернула його в Україну. В рідному краї він з попереднім юначим запалом продовжив писати дорогі йому краєвиди, церкви, натюрморти, портрети. Ніби по-новому глянув на теребовлянський замок («Теребовлянський краєвид» (1998), на «Романівську церкву» (1999), а в композицію «Надбрамної церкви у Зарваниці» (2005) вводить фігури людей.

    «Митцю не треба нагород – його судьба нагородила» - таку глибоку характеристику людям, обдарованим Божою іскрою, дала Ліна Костенко. До митців без нагород, але сповнених власної гідності, належить і Мар’ян Субчак. Шістдесят літ його пензель не знає втоми і в руці свого господаря натхненно й скрупульозно змальовує зникаючі з міських та заміських краєвидів хатини, садочки – той теплий і затишний батьківський дух. У його пейзажах – подих любові до рідної землі, заряд оптимізму. Що виражається і емоційним тоном, і колоритом, і неспокійною фактурою поверхні, і несподіваними ритмами композиційного ладу…І кожен – якзаклик до гармонійного єднання з природою.

Коли запитуєш у дідуся про його школу та педагогів, він відповідає: «Мій педагог – природа, а школа – життя. Іншої не було». Працював і вчився у майстрів своєї справи. І. як він часто повторює, у природи, яку вбирав у себе в усіх її проявах, щоб любовно передати кольором на полотні й залишити в кожному часточку настрою душі. У його пейзажах, здається, цілком буденні мотиви пронизані світлом і зіткані з веселкових барв. Переважають ліричні краєвиди. В різну пору року митець ходить малювати етюди, вловлюючи і приносячи дорогоцінні скарби - уламки давньої історії міста з його околицями, що вже не повториться. Але й не загубиться – залишиться на полотнах художника. А там – цілий цикл будиночків його дитинства й юності: рідна хата в обрамленні дерев. Ностальгічно кличе віконце мазанки, що потопає у вишневому саду або оповите яблуневим цвітом. Мугикає якусь мінорну пісеньку задуманий «Берег озера». Повіває молодою осінню з картини «Над ставом», тремтять листочки на деревах, як полум’яні свічі, в «Осінньому вітрі». Хотілося б словесно змалювати кожну картину, та боюсь, що ні хисту, ні паперу не вистачить – краще подивитися. До свого сімдесятиріччя мій дідусь-художник випустив невеличкий каталог творів.

    Оглянувши картини, неважко здогадатися, чим живе Мар’ян Петрович. Україною ! з кожного полотна дивиться на нас Вкраїна – всіма порами року. Всіма своїми стражданнями і печаллю. Назви картин говорять самі за себе: «Вид на Теребовлю», «Камянець - Подільська фортеця», «Будинок Лесі Українки в Колодяжному», «Вид на масив Дарницю. Київ», «Місто Борщів».

    Творчість митця – рідкісне явище в сучасному образотворчому мистецтві.

Оскільки він не лише пейзажист, майстер натюрморту, портретист, що само по собі вже не мало. Він – активний творець тематичної Карини, того жанру, котрий нині ледве животіє і «тримається» тільки завдяки таким поодиноким майстрам, яким є Мар’ян Субчак.

    Картини дідуся – гімн красі і неповторності нашого краю. Вони змушують думати, мріяти, вчать любити нашу землю, нашу Україну. Майстер композиції, гарний колорист. Здібний і послідовний вчитель краси, добра, шляхетних традицій українського класичного малярства, Мар’ян Субчак є гордістю української культури. А я горджуся тим, що є внучкою такого талановитого, доброго і люблячого дідуся. З роси й води Вам на довгу сотню літ!  

           Оксана Субчак, одинадцятикласниця

               Теребовлянської гімназії - спецшколи-інтернату.

                                газета «Воля», 27 червня 2007 р. 

Бій на хуторі Гайдайка

    Рано-вранці 18 вересня 1944 року група повстанців поверталась з бойового завдання на хутір Гайдайку, що біля Романівки, на постій. Тут ще панував нічний спокій, але дехто із старших господарів вже порався по господарству.

    Повстанці, по декілька чоловік, розмістились по квартирах, виставивши бойові пости і як звичайно взялись за свою буденну роботу: чистили зброю, голились, приводили в порядок одяг, взуття.

    Селяни завжди радо зустрічали повстанців. Вже з’явились хлопці, дівчата, щоб погомоніти з своїми побратимами, поділитись думками, новинами, повеселитись. Так пройшов день. 

    Сонце вже опускалось над горизонтом. Десь так під вечір, з постою від дороги, що вела до Бучача, надійшла тривожна звістка. Наближаються до хутора декілька машин з енкаведистами.

    Роздався наказ командира:«Приготуватися до бою, займати бойові пости».

    Повстанці вмить зайняли бойові позиції, вигідно розмістились кулеметники на окраїні хутора. Нічого не підозрюючи, машини одна за одною наближалися до хутора. А коли наблизились вже зовсім близько, вмить застрочили кулемети. Появилися перші більшовицькі жертви. Машини почали швидко розвертатися, НКВС-исти зіскакували з машин. Цей момент і використали повстанці та прицільним вогнем косили ворогів. Підібравши трупів, машини розвернулись і швидко дременули назад, але радість перемоги тривала недовго. Через декілька годин хутір з усіх сторін почали оточувати енкаведисти. Надходила підмога з Буданова, Копичинець. Енкаведисти розмістились в старих шанцях. Розпочався затяжний запеклий бій. Строчили кулемети, автомати, то в одному, то в другому місці спалахували будинки від московських запальних куль. Щоби врятувати хутір від повного знищення повстанці вирішили залишити його. Прицільним вогнем сконцентрували удар в одну точку, прорвали кільце і відійшли в сторону села Романівки.

    Хутір зайняли енкаведисти. Розпочалася кривава розправа над мирними жителями. Розстрілювали ні в чому невинних селян на місці, палили будинки, скирти зі збіжжям.

    В той час розстрілювали кожного хто попадався на вулиці. Невинно загинули жителі хутора: Бела – хлопець з Могильниці, що гостював на хуторі, Бойчук Йосип, Веретик Володимир, Галаган кинутий в вогонь палаючої скирти, Галида Ілько, Капуста і її дочка Ольга, Ковальський, Крет. Всього біля 10 чоловік.

    Енкаведисти в бою втратили 14 чоловік убитими і багато ранених.

    Повстанці втратили одного вбитого і одного раненого. Ще декілька разів хутір відвідували і тут господарювали енкаведисти. Селяни змушені були залишити хутір, переселившись в близькі села.

    Так зник назавжди хутір Гайдайка, в якому проживало біля 50 господарів, як і сотні інших хуторів України за сприянням і покровительством більшовицьких визволителів. Тут була школа-читальня «Просвіти», товариство «Луг» зараз там пустка. Така «визвольна місія» більшовицьких сатрапів. 

                       Гайдайка – хутір умерлий

    Наш автобус захлиснувся випаром асфальту і спинився у надвечір’ї. водій поквапом бере барильце на воду, ласкаво дозволяє нам, пасажирам. Освіжитися біля «покинутої криниці» на узліссі. Я теж біжу глянути на «покинуту» живу воду.

    Так і є! Хатинка же міцна (з якогось шлаку), вікна забиті навхрест, уже без шиб. А ліс узяв та й відступився, аби подорожні бачили: тут колись буяло людське життя. Про це свідчили пониклі серед буряну голівки їстівної рожі, жовті шафрани, мальви, чорнобривці, і навіть настурція повзла поміж бур’яновими хащами. Стара криниця перехнябилась низьким дерев’яним цямринням, а з його дірявого нутра біжить донизу, на лісове болото, струмок.

    Збадьорені бажаною прохолодою, пасажири хлюпають руками на обличчя, п’ють джерельну воду. А моє старече серце чомусь стискається від болю і б’є тривожним дзвоном. Перед очима кудись провалюється майже 70 літ – і спогад бере мене в полон. 1947 р. Хутір Гайдайка у полях Тернопільщини під Теребовлею, як йти з Могильниці на прощу до Зарваниці. 

    Час таки зітер усі прізвища та й імена хуторян. Вони, напевно, залишились десь у архівах, а от обличчя: рум’яні щоки, ви смаглі на степових вітрах, лагідні очі, кремезне тіло господаря крайньої хати – його срібна голова й щедра усмішка ідуть зі мною вже десятки літ…

-         Ви, ковалю, не кваптеся додому, бо ту господарі потребують помочі: чи коня підкувати, чи воза зрихтувати. Ще білий день, то часом яке авто з рубашниками налетить. Аби вас у дорозі не стріли. Знаєте, то москіта, все гарбає…

-         Та я ще маю тутки роботу, бо-м прихопив ковадло…

-         О! то добре. А як козацьке сонце (місяць) зійде, то «визволителі» всі поховаються до нори в Будзанові. Наші хлопці (партизани УПА) перебирають владу в свої руки аж до ранку. Та й безпечно доїдете з дівчатком до Могильниці.

    Не відаю і донині, чи добродій господар знав, чому коваль з донечкою перебуває на Гайдайці, бо звичка конспіруватися навіть дітям зціплювала уста. Коваль таки «допрацювався» до козацького сонця і поїхав додому. На півдорозі між Гайдайкою і Могильницею, біля шипшинових кущів сиділи два хлопці з косою і граблями:

-         Куди Бог провадить, друже фірмане?

-         Фірманую з Гайдайки додому (пароль)!

-         Слава Україні, ковалю!

-         Героям слава і вам, хлопці, слава!

-         А то зоренька для нашого місяця?

-         Так, хлопці!

    Дівчина спритно зіскочила з воза, хлопці взяли за руку і повели в шипшинові кущі. Батько коваль ішов услід. Спинившись біля молоденького ясена, що ледве дотягався до найбільшого куща шипшини.

-         Ану візьми його біленькими рученятами та підойми. Підняла. Поклала ясенок лежма, бо під ним вхід до міні-бункера.

-         Туди залазити не треба, там мало місця. Опустиш поклажу – і пішла на дорогу, ніби нужду справляла. То будь нам здорова, зоренько. Най твій рід міцніє і наша воля!

-         Най буде так, - каже дівча.

-         Героям слава і просто борцям!

    Находились дрібні ніженьки, наобнімались із ясеночком білі рученята, поки знайшли під ним записку: «Прощай, зоренько! Більше сюди не ходи і нічого не клади. Рости на славу Україні, а окупантам на погибель.» Гайдайку вивозили їхніми кіньми й возами форшпанами з Могильниці, Романівки, з Ласковець. І все на Теребовлю, на колію, у товарняки. А там – кому Сибір, кому Таврія, кому  Одещина… Сніг уже присипав умерлий хутір. Завивали пси, що повернулися з дороги, пороли нори в покинутих оборах, навчали коти під відчиненими дверима порожніх хат. А прийшла весна, то озеленила, оквітувала й оголила пограбовані хати…

- Гайда, дівчата, на Гайдайку. Там, кажуть, квітує їстівна рожа, осипається, бо нікому збирати, - тяжко зітхнула колежанка.

- Гайда, то й гайда!

     Те, що постало перед нашими очима, жахнуло: румовище від танкового герцю з людським житлом. Лише одна-єдина ще міцна біла хата на краю хутора. Відразу впізнаю і шепочу: «козацьке сонце»! Боязко прямую на поріг розчиненої хвіртки. За порогом піднімається великий кудлатий собака й грізно гарчить. Одсахнулась. Легенько задкую і намагаюсь упізнати у теперішньому дикунові колишнього Бровка – вівчарку, якому три роки тому сама дала кличку.

- Бровчику! Бровчику! Він підняв голову, спочилу на лапах, навіть ворухнув вухами, та ознак дружби не подавав. Мене хлопці вже тримали за руку, і ми віддалялись у глибину хутора. «Бровчик» не погнався за мною. Навіщо йому я? Він просто стереже свій умерлий двір!

    Диви! І танки його обминули, не застрелили собаку. За нами ув’язались два худющі пси-бродяжки. Ласкаво гавкали, прохаючи милостиню. Ми кинули їм відчіпного хто що мав, а спинив нас божественний аромат трояндових пелюсток: їстівна рожа чекала на людські руки, на Різдво з пахучими пампушками. Я оглянулась. Далеко залишилась одкрита хвіртка. З неї стовбичила на лапах собача голова з нашорошеними вухами…

- Гей, пані! Ви наша пасажирка? Вам зле?

- Та ні!

- А чому ви цю хату обіймаєте, як ми вже їдемо?

- Вибачайте ласкаво,- кинулась я до автобуса.

- Щось напливло на мене, та вже перейшло… вечірні сутінки посвітлішали, бо десь із-за лісу підіймалось козацьке сонце. Автобус пішов на Львів.

                                     м. Львів, серпень 2010 р.

                                         Настка Ковалівна

                           Джерело старих мап: http://freemap.com.ua